Цей «Втрачений Ужгород» вийшов майже детективним
І почати цю історію я хочу не з Ужгорода, а з красивого старовинного чеського міста Млада Болеслав (Mladá Boleslav). Місто це розташоване всього в 50-ти кілометрах від Праги, відоме старовинним королівським замком Болеслава ІІ, а ще першим заводом та музеєм «Škoda». І саме там учитель місцевої гімназії Мартін Геррманн вирішив зробити своїй мамі Марії подарунок до 75-річчя: привезти її до міста, у якому вона народилася – Ужгорода.
Марія Геррманнова, її син та онучка приїхали до Ужгорода на початку червня. Мали з собою фотографії будинку, в якому проживали батьки Марії, та листівку, надіслану їм на адресу «Užhorod. Hlučná,7» – от і всі підказки. В Ужгороді Геррманни не знали нікого. Поселившись у готелі, викликали таксі і поїхали шукати вулицю Глучну. Ну який таксист в Ужгороді знайде вам вулицю за її старою назвою? – спитаєте ви. А от Геррманнам попався саме такий. Шандор Горонглаб є постійним читачем «Втраченого Ужгорода», сам пише краєзнавчі статті до місцевих газет, цікавиться історією Першої світової війни і дуже любить старий Ужгород. Він швидко подзвонив друзям, а ті за картами визначили, що Глучна – то нинішня вулиця Шумна. Трохи видозмінена, бо починалася вона там само, як і нині, – від вулиці Другетів, але закінчувалася будівлею міської електростанції, яка нині розташована на зовсім іншій вулиці – Електрозаводській.
Сім’я з Чехії проїхала на таксі вулицею Шумною кілька разів, але будинку під номером «7», чи будь-який інший схожий на той, що був зображений на їхніх сімейних фотографіях, так і не знайшли. Трохи поїздили вони сусідніми вулицями, але і там не було нічого схожого. А тоді Шандор Горонглаб вирішив повезти Геррманнів до мене. Залишити пану Марію, котра подолала задля пам’яті батьків таку довгу дорогу, без повноцінного втілення її подарунку до 75-річчя я не змогла, тож разом ми почали пошуки інформації про родину пані Марії та їхній красивий будинок.
Першими знайшлися дані про дідуся пані Марії – Яна (Яноша) Губко. У книжці «Ungvár és Ung vármegye» написано, що сержант Губко Янош народився 1872 році в Галсечені. У 1894-му пішов на службу, після завершення обов’язкового терміну служби залишився в армії. У Першу світову війну був поранений на російському фронті. З 1923 року – на пенсії. Має військові нагороди. Дружину Яноша звати Анна Герзанич. Сім’я має 5-х дітей: Анну, Вікторію, Яноша, Маргіт та Ерно.
На час виходу цієї книжки Яношу Губко вже йшов 68 рік. Скільки з них він прожив в Ужгороді – точно невідомо, але скоріше за все до міста Яноша направили служити ще на початку минулого століття. Саме тут він познайомився з місцевою дівчиною Анною Герзанич. І вже тут народилися їхні діти, принаймні те, що наймолодший син Ерно (у чехословацькі часи – Арност) народився у 1910 році саме в Ужгороді – відомо його доньці Марії точно.
Список виборців Ужгорода з 1936 рік справді підтверджує те, що Ян Губко та його дружина Анна Губкова мешкали на вулиці Глучній, 7. Однак ніхто з їхніх дітей на той час із ними не проживав. Ми вирішили, що варто ще раз піти на Шумну і розпитати сусідів, куди подівся з цієї вулиці будинок під номером «7». Початок вулиці Шумної нині – якась загалом запилена, закинута і неохайна місцина. З одного боку тягнеться стара довга одноповерхова будівля із забитими вікнами – це парний ряд. З іншого розташований шиномонтаж, за ним – будинок № 5, а далі починається високий з колючим дротом паркан колишнього маргаринового заводу.
Сусідка з будинку № 5 розповіла, що не пригадує добре дім, який стояв поруч. Його знесли, коли в радянські часи розширяли територію маргаринового заводу. Хто там проживав – теж не пам’ятає. Але будинок на фотографіях, мовляв, не дуже схожий на той, який був по сусідству.
Отак ми з Геррманнами стояли під парканом на Шумній і думали, що робити далі, коли пані Марія сказала, що з її дитячої пам’яті виринає ще слово «Виннична», яке вона часто чула у малі роки. Жінка припустила, що її батько Арност Губко міг і не проживати разом зі своїми батьками на Глучній, а побудував собі дім (той, що видно на світлинах) деінде. Можливо, що і на тій Винничній, про яку вона згадала.
Поки ми йшли до Винничної, пані Марія не раз висловила жаль з того приводу, що так мало розпитувала своїх батьків про їхні молоді роки. Вона знає, що її дід був військовим, що її батько народився в Ужгороді, але не знає, наприклад, де Арност здобув освіту. Відповідь на це питання знайшлася в щорічних звітах Ужгородської чоловічої півце-учительської семінарії. Так, у звіті за 1924-1925 навчальний рік значиться, що Ернест Губко є учнем першого класу семінарії, настоятелем (класним керівником) якого був Николай Егрешій. Навчання у семінарії тоді було 4-річним, отже можемо припустити, що у 1928 році Ернест закінчив навчальний заклад, отримавши фах вчителя.
Наскільки відомо його доньці Марії, він встиг кілька років попрацювати учителем (на жаль, де саме – невідомо), аж поки молодого хлопця не призвали до служби в чехословацькій армії. Служити його направили до чеського міста Млада Болеслав, де у 1934-му Арност Губко познайомився з 18-річною місцевою дівчиною Боженою Гатл. Вона була старшою донькою заможного м’ясника, дівчиною романтичною і мрійливою. Те, що Арност був старшим за неї, проблеми для Божени не становило, навпаки – статечний військовий, до того ж серйозний учитель у цивільному житті підкорив її серце. Вони побралися дуже швидко, можна сказати, що пізнати одне одного, як слід, не встигли. Можливо, причиною такого поспіху стало те, що термін служби Арноста закінчувався, і він мав повертатися додому.
Весілля молода пара справила у 1934 році, церемонія проходила у Млада Болеславі. Незабаром після того Божена вже їхала зі своїм чоловіком до Ужгорода, де пара планувала проживати далі. Арност повернувся до роботи у школі, але в якій саме – знову прогалина. Марія пригадує, що мама якось розповідала їй про те, як вони якийсь час мешкали у Невицькому. Проживали у квартирі вчителя при школі, обробляли у вільний час город. Але відомо, що одразу по приїзді до Ужгорода пара почала будувати свій будинок. Гроші на будівництво дав батько Божени (ми вже згадували, що він був заможним м’ясником), і дав досить, аби будинок учителя Губко називали одним із найгарніших у місті. От тільки де той будинок шукати – Марія не знала, і готова вже була повірити, що його знесли, аби розширити маргариновий завод.
Аж тут чергова звірка зі списком виборців – і, о диво, на вулиці Цегольнянській, 17 і справді проживали у 1936 році Арност та Божена Губко. Це, звісно, не Виннична, але ж зовсім поруч. Батьки справді могли часто повторювати при маленькій Марії назву цієї вулиці, можливо, там проживали їхні друзі, тож вона і запам’ятала цікаву назву. Поки ми піднімалися вулицею Цегольнянською, пані Марія намагалися виговорити її назву, а тоді скрикнула: «Цеголня! Цеголня! Точно! Як я могла забути цю назву».
Ми йшли, дивилися у всі боки, аж тут побачили його – будинок зі старих фотографій! Майже в точності такий, як на світлинах, тільки номер інший – 19-тий. Походили, роздивилися, а тоді подзвонили у дверний дзвінок. Нинішня власниця будинку, привітна дівчина Людмила, люб’язно погодилася впустити нас на подвір’я. І тут, на подвір’ї, де колись вирощувала квіти її мама, на сходах, де бігали маленька Марія та її старша сестра Вікторія, на чеську гостю накотилися почуття. «Моя мама так хотіла побачити ще хоча би раз цей будинок, але не змогла. Тому я така рада, що змогла тут побувати!», – тихо казала пані Марія, а з очей її котилися сльози. Повірте, це було дуже зворушливо!
Виявилося, що будинок, у якому пара прожила 10 дуже щасливих років свого життя, де вони виховували своїх доньок Вікторію (вона народилася у 1935 році) та Марію, народжену у 1943-му, Арност і Божена просто залишили напризволяще. Подробиць пані Марія не знає, батьки не любили про це згадувати. Чомусь Арност дуже боявся після війни, що його відправлять у табори ГУЛАГу. Чому був такий упевнений, якщо працював звичайним учителем – невідомо. Можливо, було щось таке, про що сім’я вже ніколи не дізнається, бо нема в кого спитати. Що би там не було, але у 1945-му Арноста Губко справді забрали до ужгородської тюрми. Божена ходила випрошувати чоловіка у військових. Потім розповідала, що мала розмову з Брежнєвим, мовляв, саме його вмовила, аби відпустив Арноста додому. Мабуть, умовою такого рішення було негайне виселення сім’ї Губко з Ужгорода, бо одразу після звільнення Арноста подружжя наспіх зібрало речі, взяло дітей і виїхало до Чехії. Наскільки відомо пані Марії, будинок на Цегольнянській вони не продавали, просто залишили, як був.
У Чехії сім’я Губко оселилася у батьків Божени в місті Млада Болеслав. Там мешкали чотири роки, а потім отримали окрему квартиру. Арност був учителем, викладав у школі російську мову, деякий час був учителем фізкультури, кілька років навіть працював директором школи. Помер він у 1987 році, жодного разу після війни так і не побувавши у рідному місті, жодного разу так і не побачивши своїх батьків, котрі залишилися Ужгороді. Пані Марія досі не знає нічого про своїх ужгородських дідуся і бабусю – Яноша та Анну Губко. Не знає, коли вони померли, де поховані, як жили у важкі повоєнні роки, чому їхній дім на вулиці Шумній знесли. Можливо, ця детективна історія ще не завершилася, і старші ужгородці, прочитавши цю статтю, згадають про щось про родину Губко. Мені дуже хочеться у це вірити. А пані Марія буде дуже вдячна за будь-яку інформацію.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
