Місце, де розташований замок розташований, невипадково обрали для зведення оборонної твердині. Долина річки Латориця тут звужується й гори обступають шлях з усіх боків. За деякими даними, на цій території існувало поселення ще в V тис. до н. е. Також тут виявлено знахідки бронзової доби (ІІ тис. до н. е.).
У 1959 році Федір Потушняк в урочищі Графський двір, на відстані 100 метрів від русла річки Латориці, виявив сліди ранньослов’янського поселення. Знайдені фрагменти кераміки датуються приблизно IX–Х ст.
У наукових колах досі тривають дискусії про те, коли саме виник замок і який мав вигляд у різні періоди свого існування. Першим дослідником фортеці був відомий закарпатський історик та археолог Тиводар Легоцький у 1881 році. У своїй ґрунтовний монографії «Березьский округ» він повідомляє про те, що колись навколо фортеці «Сент-Міклош» існували рови та вали, які згодом були засипані. Це питання викликає окремий інтерес, оскільки, незважаючи на свідчення Легоцького, факт існування зовнішньої лінії оборонних укріплень поки що не знайшов наукового підтвердження. Однак і серйозні археологічні дослідження на замку не проводились. Згадки про існування земляних валів трапляються в місцевих легендах та переказах. Про залишки давніх бойових укріплень: ровів, бастіонів, паланків – на території в декілька гектарів навколо фортеці повідомляють і деякі сучасні дослідники. Окрім того, щось схоже на земляний вал проглядається неподалік замку вздовж річки Латориця на деяких знімках супутника в програмі «Google Earth».
Писемних згадок про замок залишилося небагато. Відомо, що поселення під назвою Сент-Міклош (так село називалося до 1944 року) вперше згадується історичними джерелами в 1214 році. Ще одна згадка датована 1264 роком, коли король Іштван V дарує ці землі магістру Аладару.
Документом від 1403 року угорський король Жигмонд (Сигизмунд) надає дозвіл роду Перені на будівництво тут оборонного укріплення. Коли саме зведено фортецю достеменно невідомо, однак власне замок згадується в історичних документах тільки наприкінці XVI ст. уже як володіння роду Телегді. Як відомо, феодал Михайло Телегді купив Чинадіївську домінію в 1574 році за 22 тисячі форинтів. Тож більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що замок виник саме в цей період. Водночас, як зазначили у своїй публікації дослідники Олександр Дзембаз і Ріхард Міговк, пам’ятка потребує більш ґрунтовного дослідження. Адже археологи Ужгородського університету (Ігор Прохненко) при зондуванні біля мурів із східного боку укріплення виявили монету угорського короля Матяша Корвіна (друга половина ХV ст.). Окрім того, у 2015 році на подвір’ї замку знайшли старий колодязь, час побудови якого може належати до XV ст.
Так чи інакше, протягом XVII ст. замок стає одним із стратегічних військових об’єктів і використовується під час бойових дій. Фортеця також мала важливу функцію охороняти торговельний шлях від розбійників, яких завжди було вдосталь у диких непролазних горах. Однак уже в 1657 році замок узяли в облогу війська польського князя Любомирського, і під час штурму укріплення були сильно пошкоджені. Після цього «Сент-Міклош» на довгі роки втратив своє оборонне значення.
З 1669 року замок переходить у володіння знаменитого угорського роду Ракоці. Згодом він відіграв значну роль у Визвольній війні угорського народу проти імперії Габсбургів 1703–1711 років. Тут неодноразово бував і лідер повстання граф Ференц ІІ Ракоці. А наприкінці війни, відчуваючи неминучу поразку, переховувалися родини феодалів, які підтримували повстанців.
Тривала боротьба закінчилася капітуляцією угорців. Після чого замок дістався австрійському магнату графу Шенборну фон Бухгейму. Через деякий час фортеця повністю втрачає своє оборонне значення. Граф наказав зрівняти із землею більшість укріплень і перетворити колись неприступну твердиню на розкішний палац, оточений прекрасними садами. У народних переказах досі можна зустріти згадку, що парк збудували «на валах замку».
Нині лише дві вежі, кілька бійниць і міцні стіни метрової товщини свідчать про його бойове минуле. У стінах замку виявлені потаємні переходи з кімнати в кімнату. Тут знайдено і щось схоже на засипаний підземний хід, коридорами якого колись рятувалися від смертельної небезпеки володарі замку.
Про існування підземного ходу, котрий зв’язує фортецю із Миколаївською церквою, що знаходиться неподалік, також існує безліч переказів та легенд. Кажуть, хід замурований як з боку церкви, так і замку. Варто зазначити, що чимало дослідників вважають ці розповіді небезпідставними, адже від фортеці до храму всього 150 метрів.
Місцеві жителі також поговорюють, що колись у стінах фортеці був знайдений замурований скелет воїна зі зброєю в руках. Деякі джерела навіть називають дату страшної знахідки – 1839 рік, коли тут відбувалася остання масштабна перебудова під керівництвом архітектора Германа Ігнаца. За легендою, вояка в стіну замурували живим. У середні віки існував такий звичай – замуровувати в один із мурів живого воїна, аби його дух став охоронцем твердині від кривавих завойовників та нечистої сили. Однак коли люди знайшли нещасного, то вже не були такі «темні» й віднесли «охоронця замку» на кладовище, де поховали за християнським звичаєм.
Згодом замкове приміщення використовувалось то як тюрма, то як склад, у радянські часи тут була розташована військова частина. Потім поряд розмістились автогосподарство та ремонтні майстерні. Після 1991 року ситуація не змінилась, і якби так тривало далі, один із небагатьох збережених замків Закарпаття чекали би повна руйнація та забуття.
Однак у 2002 році художник Йосип Бартош орендував замок і поселився в ньому заради світлої мети – вдихнути життя в голі занедбані стіни старовинної фортеці. Сьогодні можна сказати, що митцю вдалося створити справжнє диво. Він відновив покрівлю, реставрував чимало приміщень, облаштував надзвичайно цікаву й захоплюючу експозицію, до якої входять мебльовані кімнати, зібрання кельтських і скіфських артефактів, колекція старовинних монет та багато іншого. Також тут бачимо цілу картинну галерею історичних постатей – колишніх іменитих володарів фортеці. Власне, ці картини намалював Йосип Бартош. Він також налагодив і постійне екскурсійне обслуговування. Нині кожен може поринути в загадкову епоху середньовіччя, просто переступивши поріг старовинної фортеці.
У той же час замок «Сент-Міклош» уже роками відіграє роль мистецького центру і є осередком міжнародних пленерів талановитих художників із України та Євросоюзу. Тут часто проводяться художні виставки, тематичні вечори, концерти, а також унікальний лицарський фестиваль «Срібний Татош» з турнірами та середньовічними костюмованими дійствами.
Завдяки співпраці орендаря з науково-дослідницькими інституціями та волонтерськими організаціями здійснюється й подальше вивчення пам’ятки. Так, у 2015 році було виявлено та обстежено замковий колодязь. З’ясувалося, що його засипали цілеспрямовано в 1959 році, у час, коли тут розташовувалася військова частина. А сучасне покоління навіть не здогадувалося про його існування. За допомогою геомагнітної зйомки, проведеної фахівцями Київського національного університету (Ксенія Боднар), удалося встановити попередню дату побудови колодязя – ХV ст.! Його глибина – 7,5 м. Діаметр – 1,7 м. Рівень води – 1,2 м. В основі колодязя дерев’яний круглий звід, що складається з п’яти секцій, зв’язаних виступами. На зводі базувалася кладка з необтесаного каменю. На думку багатьох дослідників, у майбутньому необхідно організувати повноцінну археологічну експедицію з метою глибокого наукового вивчення цієї дуже цікавої пам’ятки.
Родзинкою замку «Сент-Міклош» є романтична історія великого кохання між знаменитими історичними особистостями, які нібито зустрічалися саме в цьому місці. Деякі науковці впевнені в її достовірності, інші стверджують, що це лише гарна легенда… Найкраще цю історію розповідає сам орендар старовинного замку Йосип Бартош: «У 1682 році княгиня Ілона Зріні обрала це місце для таємних зустрічей з легендарним героєм повстанських військ курців, молодим та вродливим графом Імре Текелі. У тиші від кровопролитних військових дій, далеко від пильного погляду австрійського імперського двору, замок «Сент-Міклош» став обителлю кохання та пристрасті, сліди яких відчуваються й нині. Коли проходиш тою кімнатою, де історично була розташована спальня Ілони Зріні, не треба мати надчуттєвого сприйняття, щоб відчути силу кохання, що панувала тут. Ця любов змінила долю не лише двох люблячих сердець, а й історію цілих народів. Багато літературних та історичних книжок згадують цей факт як один з найважливіших не лише в житті княгині, але й у долі угорців, які підтримали цей довгоочікуваний союз. 14-річна різниця у віці між молодим енергійним графом Імре Текелі та мудрою і прекрасною Ілоною Зріні не стала перешкодою для зародження найбільшого людського почуття. Воно було сильніше за всілякі політичні інтриги, які в той час щільним кільцем оточували княгиню. Ілона Зріні є музою цього місця, її портрет я малював з особливою любов’ю і натхненням. Вона до останнього боролася за своє кохання й водночас за угорський народ». Досить згадати облогу 1685–1688 років, коли невеличкий гарнізон Мукачівського замку «Паланок», оточений цілою армією Австрійської імперії, героїчно оборонявся під командою прекрасної жінки, оспіваної в легендах правительки, – Ілони Зріні. Австрійці взяли фортецю за допомогою хитрощів, а мужню княгиню силою відправили в монастир. Відтоді вона стала символом жіночого героїзму для всієї Європи.
У 1959 році Федір Потушняк в урочищі Графський двір, на відстані 100 метрів від русла річки Латориці, виявив сліди ранньослов’янського поселення. Знайдені фрагменти кераміки датуються приблизно IX–Х ст.
У наукових колах досі тривають дискусії про те, коли саме виник замок і який мав вигляд у різні періоди свого існування. Першим дослідником фортеці був відомий закарпатський історик та археолог Тиводар Легоцький у 1881 році. У своїй ґрунтовний монографії «Березьский округ» він повідомляє про те, що колись навколо фортеці «Сент-Міклош» існували рови та вали, які згодом були засипані. Це питання викликає окремий інтерес, оскільки, незважаючи на свідчення Легоцького, факт існування зовнішньої лінії оборонних укріплень поки що не знайшов наукового підтвердження. Однак і серйозні археологічні дослідження на замку не проводились. Згадки про існування земляних валів трапляються в місцевих легендах та переказах. Про залишки давніх бойових укріплень: ровів, бастіонів, паланків – на території в декілька гектарів навколо фортеці повідомляють і деякі сучасні дослідники. Окрім того, щось схоже на земляний вал проглядається неподалік замку вздовж річки Латориця на деяких знімках супутника в програмі «Google Earth».
Писемних згадок про замок залишилося небагато. Відомо, що поселення під назвою Сент-Міклош (так село називалося до 1944 року) вперше згадується історичними джерелами в 1214 році. Ще одна згадка датована 1264 роком, коли король Іштван V дарує ці землі магістру Аладару.
Документом від 1403 року угорський король Жигмонд (Сигизмунд) надає дозвіл роду Перені на будівництво тут оборонного укріплення. Коли саме зведено фортецю достеменно невідомо, однак власне замок згадується в історичних документах тільки наприкінці XVI ст. уже як володіння роду Телегді. Як відомо, феодал Михайло Телегді купив Чинадіївську домінію в 1574 році за 22 тисячі форинтів. Тож більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що замок виник саме в цей період. Водночас, як зазначили у своїй публікації дослідники Олександр Дзембаз і Ріхард Міговк, пам’ятка потребує більш ґрунтовного дослідження. Адже археологи Ужгородського університету (Ігор Прохненко) при зондуванні біля мурів із східного боку укріплення виявили монету угорського короля Матяша Корвіна (друга половина ХV ст.). Окрім того, у 2015 році на подвір’ї замку знайшли старий колодязь, час побудови якого може належати до XV ст.
Так чи інакше, протягом XVII ст. замок стає одним із стратегічних військових об’єктів і використовується під час бойових дій. Фортеця також мала важливу функцію охороняти торговельний шлях від розбійників, яких завжди було вдосталь у диких непролазних горах. Однак уже в 1657 році замок узяли в облогу війська польського князя Любомирського, і під час штурму укріплення були сильно пошкоджені. Після цього «Сент-Міклош» на довгі роки втратив своє оборонне значення.
З 1669 року замок переходить у володіння знаменитого угорського роду Ракоці. Згодом він відіграв значну роль у Визвольній війні угорського народу проти імперії Габсбургів 1703–1711 років. Тут неодноразово бував і лідер повстання граф Ференц ІІ Ракоці. А наприкінці війни, відчуваючи неминучу поразку, переховувалися родини феодалів, які підтримували повстанців.
Тривала боротьба закінчилася капітуляцією угорців. Після чого замок дістався австрійському магнату графу Шенборну фон Бухгейму. Через деякий час фортеця повністю втрачає своє оборонне значення. Граф наказав зрівняти із землею більшість укріплень і перетворити колись неприступну твердиню на розкішний палац, оточений прекрасними садами. У народних переказах досі можна зустріти згадку, що парк збудували «на валах замку».
Нині лише дві вежі, кілька бійниць і міцні стіни метрової товщини свідчать про його бойове минуле. У стінах замку виявлені потаємні переходи з кімнати в кімнату. Тут знайдено і щось схоже на засипаний підземний хід, коридорами якого колись рятувалися від смертельної небезпеки володарі замку.
Про існування підземного ходу, котрий зв’язує фортецю із Миколаївською церквою, що знаходиться неподалік, також існує безліч переказів та легенд. Кажуть, хід замурований як з боку церкви, так і замку. Варто зазначити, що чимало дослідників вважають ці розповіді небезпідставними, адже від фортеці до храму всього 150 метрів.
Місцеві жителі також поговорюють, що колись у стінах фортеці був знайдений замурований скелет воїна зі зброєю в руках. Деякі джерела навіть називають дату страшної знахідки – 1839 рік, коли тут відбувалася остання масштабна перебудова під керівництвом архітектора Германа Ігнаца. За легендою, вояка в стіну замурували живим. У середні віки існував такий звичай – замуровувати в один із мурів живого воїна, аби його дух став охоронцем твердині від кривавих завойовників та нечистої сили. Однак коли люди знайшли нещасного, то вже не були такі «темні» й віднесли «охоронця замку» на кладовище, де поховали за християнським звичаєм.
Згодом замкове приміщення використовувалось то як тюрма, то як склад, у радянські часи тут була розташована військова частина. Потім поряд розмістились автогосподарство та ремонтні майстерні. Після 1991 року ситуація не змінилась, і якби так тривало далі, один із небагатьох збережених замків Закарпаття чекали би повна руйнація та забуття.
Однак у 2002 році художник Йосип Бартош орендував замок і поселився в ньому заради світлої мети – вдихнути життя в голі занедбані стіни старовинної фортеці. Сьогодні можна сказати, що митцю вдалося створити справжнє диво. Він відновив покрівлю, реставрував чимало приміщень, облаштував надзвичайно цікаву й захоплюючу експозицію, до якої входять мебльовані кімнати, зібрання кельтських і скіфських артефактів, колекція старовинних монет та багато іншого. Також тут бачимо цілу картинну галерею історичних постатей – колишніх іменитих володарів фортеці. Власне, ці картини намалював Йосип Бартош. Він також налагодив і постійне екскурсійне обслуговування. Нині кожен може поринути в загадкову епоху середньовіччя, просто переступивши поріг старовинної фортеці.
У той же час замок «Сент-Міклош» уже роками відіграє роль мистецького центру і є осередком міжнародних пленерів талановитих художників із України та Євросоюзу. Тут часто проводяться художні виставки, тематичні вечори, концерти, а також унікальний лицарський фестиваль «Срібний Татош» з турнірами та середньовічними костюмованими дійствами.
Завдяки співпраці орендаря з науково-дослідницькими інституціями та волонтерськими організаціями здійснюється й подальше вивчення пам’ятки. Так, у 2015 році було виявлено та обстежено замковий колодязь. З’ясувалося, що його засипали цілеспрямовано в 1959 році, у час, коли тут розташовувалася військова частина. А сучасне покоління навіть не здогадувалося про його існування. За допомогою геомагнітної зйомки, проведеної фахівцями Київського національного університету (Ксенія Боднар), удалося встановити попередню дату побудови колодязя – ХV ст.! Його глибина – 7,5 м. Діаметр – 1,7 м. Рівень води – 1,2 м. В основі колодязя дерев’яний круглий звід, що складається з п’яти секцій, зв’язаних виступами. На зводі базувалася кладка з необтесаного каменю. На думку багатьох дослідників, у майбутньому необхідно організувати повноцінну археологічну експедицію з метою глибокого наукового вивчення цієї дуже цікавої пам’ятки.
Родзинкою замку «Сент-Міклош» є романтична історія великого кохання між знаменитими історичними особистостями, які нібито зустрічалися саме в цьому місці. Деякі науковці впевнені в її достовірності, інші стверджують, що це лише гарна легенда… Найкраще цю історію розповідає сам орендар старовинного замку Йосип Бартош: «У 1682 році княгиня Ілона Зріні обрала це місце для таємних зустрічей з легендарним героєм повстанських військ курців, молодим та вродливим графом Імре Текелі. У тиші від кровопролитних військових дій, далеко від пильного погляду австрійського імперського двору, замок «Сент-Міклош» став обителлю кохання та пристрасті, сліди яких відчуваються й нині. Коли проходиш тою кімнатою, де історично була розташована спальня Ілони Зріні, не треба мати надчуттєвого сприйняття, щоб відчути силу кохання, що панувала тут. Ця любов змінила долю не лише двох люблячих сердець, а й історію цілих народів. Багато літературних та історичних книжок згадують цей факт як один з найважливіших не лише в житті княгині, але й у долі угорців, які підтримали цей довгоочікуваний союз. 14-річна різниця у віці між молодим енергійним графом Імре Текелі та мудрою і прекрасною Ілоною Зріні не стала перешкодою для зародження найбільшого людського почуття. Воно було сильніше за всілякі політичні інтриги, які в той час щільним кільцем оточували княгиню. Ілона Зріні є музою цього місця, її портрет я малював з особливою любов’ю і натхненням. Вона до останнього боролася за своє кохання й водночас за угорський народ». Досить згадати облогу 1685–1688 років, коли невеличкий гарнізон Мукачівського замку «Паланок», оточений цілою армією Австрійської імперії, героїчно оборонявся під командою прекрасної жінки, оспіваної в легендах правительки, – Ілони Зріні. Австрійці взяли фортецю за допомогою хитрощів, а мужню княгиню силою відправили в монастир. Відтоді вона стала символом жіночого героїзму для всієї Європи.
Руслан ФАТУЛА, «Карпатський об’єктив», «Портал Археології Закарпаття».
