Віталій Кінч – ужгородець із міжгірським корінням. Різьбяр, член творчого об’єднання «Митці Верховини». Його дерев’яні ікони, іконостаси не раз брали участь у виставках, відомі далеко за межами області. На «Битві різьбярів», що проходила вперше у Великому Бичкові на Рахівщині, отримав грамоту як переможець за найскладнішу роботу. Але нині мова не про це. Він вирішив увіковічити старі дерев’яні церкви Закарпаття на …тарелях. І не тільки ті, які ще збереглися в наших селах, а й ті, яких давно нема – згоріли, розібрали. А це ні багато ні мало – 300.
«Така ідея виникла спонтанно. Багато художників малює церкви (Шутєв, Ілько, Свалявчик). То я подумав: чому б не зробити їх у дереві?», – розповідає майстер. Тим паче, що сакральна тематика близька йому. Батькові, а він був учнем народного художника УРСР, Шевченківського лауреата Василя Свиди, допомагав робити іконостаси з дерева. Від нього у Віталія й перші ази в різьбярстві. А займається цим усього 7 років. Раніше був… музикантом. Із 15-ти грав на бубні та гітарі в «банді» сільських музик. Покинув цю справу два роки тому, бо часу не має: по три свальби на тиждень було. Так-от, уже тоді, поки подружжя вінчалося, Віталій розглядав церкви, інтер’єр. Каже, що це йому дуже подобалося й тепер стало в пригоді.
Ідею почав реалізовувати рік тому з рідної Міжгірщини. «Я знаю про 14 давніх дерев’яних церков у районі. Хоча Михайло Сирохман (дослідник сакральної дерев’яної архітектури Закарпаття) згадує про 30. Можливо, бо в окремих селах є по дві, як у Верхньому та Нижньому Студеному», – веде далі.
Першим на тарелі з’явився храм із нині туристичного с. Ізки, де живуть теща й тесть. Церква святого Миколи Чудотворця перебудована 1798 року, а звели її на початку XVIII або ще в XVII столітті. Це класичний взірець верховинського бароко. До речі, там у 1991-му з’явилася бляха. Але різьбяра цікавить саме первозданний вигляд. Його й бере за основу. Дизайн тарілок діаметром 30 см розробив сам. Каже, що спочатку «токарить» їх на станку, потім робить орнамент – геометричну різьбу, а вже затим саму церкву (20 см). За матеріал слугує липа.
Відтворює точну копію. «Знаємося зі священиком із Ізи. Зробив для церкви ікону й тарілку. Ніби двох зайців убив. Адже в академії (завершив цього року навчання в Закарпатській АМ. – Авт.) була тема «сакральне мистецтво», – каже. – І сесію здав, і трохи заробив».
Нині на його рахунку вже 4 тарілки. У селі Репинне церква святого великомученика Дмитра 1780 року, збудована зі смерекових брусів, є чудовим зразком поширеного на Верховині «готичного» стилю. У радянський період (початок 1970-х) була спроба підпалити її, але селяни встановили чергування та вчасно погасили пожежу. Восени 1995-го всю споруду оббили бляхою. Ще одна – храм св. Миколи Чудотворця 1804 року у Верхньому Студеному. Це єдина класична бойківська церква, збережена на закарпатській Бойківщині (Воловецький та більша частина Міжгірського району). До архаїчних елементів належить і ґанок на стовпчиках (нині засклений), і здвоєні вікна, і шатрові закінчення верхів (лише центральний увінчаний главкою). На початку 1920-х її оббили бляхою, а до вівтаря прибудували бічне приміщення. На Міжгірщині є Кужбеї – село, давно покинуте людьми. А там – маленька дерев’яна церква Успіння Пр. Богородиці, збудована в 1935-му православною громадою: вона двотрубна, тридільна. У 1991-му завдяки старанням Ужгородського коледжу мистецтв удалося перекрити дах новою дранкою, а іконостас прикрашають ікони, намальовані студентами…
Тарілки не схожі між собою, ракурси різні. Єднає їх одне – зверху надпис «Дерев’яні церкви Закарпаття». А вже знизу – назви церков, рік будівництва та села. «Ви б знали, скільки в мене матеріалу! Фото храмів із різних ракурсів. Нещодавно купив книжку М. Сирохмана про 50 дерев’яних церков Закарпаття. Я постійно в пошуку, дізнаюся цікаву інформацію. Збагачуюся духовно», – ділиться пан Кінч.
Виявляється, для вирізання він має особливе місце. Зазвичай це кухня у квартирі. Працює в тиші. У цьому плані проблем нема, адже дружина – теж творча натура, музикант. А ще майстернею слугує приміщення…гуртка для діток у Коритнянах, яке в підпорядкуванні Ужгородського районного центру дитячої творчості, де викладає наш співбесідник. Нема такого дня, аби не тримав різець у руках. Свідками творення церков на тарілці є його вихованці, які дали б фору в різьбі маститим майстрам. «Я собі вирізаю, вони собі. Я молюся під час роботи й по закінченні. Прошу, щоб Бог дав сили й надалі, – зізнається. На виготовлення однієї тарілки йде 2 – 3 тижні. Нині Віталій Кінч працює над церквою з міжгірського села Рекіти. Тут храм св. Миколи Чудотворця, котрий первісно був триповерховим, у бойківському стилі. Споруду докорінно перебудували у 1751-му, а нинішнього вигляду набула в 1854 році. Ґанок із дерев’яними стовпчиками нині засклили.
Каже, що дзвінички в голові теж крутяться, адже вони збереглися поряд зі старими церквами. Далі планує «переселитися» у сусідню Воловеччину. «Піду по порядку. Там є цікава архітектура храмів. Чого тільки варта церква у селі Гукливий (XVII ст.)», – додає. До речі, окремі тарілки вже були на виставці в галереї «Ужгород». А поки прикрашають коридор однокімнатної квартири. На вирізання цілої колекції з 300 церков піде не один рік. Але пан Віталій запевняє, що нікуди не поспішає. Головне – залишити по собі добрий слід.
Оксана ШТЕФАНЬО, газета “Новини Закарпаття”
