Але для того, аби товариству повернули їхню “народну” будівлю, його членам довелося роками боротися із системою. Нині ми розкажемо, як зводили цей красивий будинок, що у ньому було і що є нині.
А почнемо ми з того, що будівля “Просвіти” могла бути зовсім не там, де нині, адже в якості варіантів у 1923-му році розглядалася можливість придбати готель-ресторан “Корона” і перебудувати його так, аби там можна було розмістити адміністрації “Просвіти” та ряду інших дружніх товариств, спілок і партій. Достеменно невідомо, чому тоді зірвалася ця угода, факт у тому, що “Корона” так і залишилася готелем-рестораном.
Про інший варіант ми вже розповідали у “Втраченому Ужгороді”. У 1925-1927 роках товариство активно працювало над тим, аби добитися від міської управи дозволу звести посеред нинішньої площі Петефі (тоді – площі Масарика) величезну 4-поверхову будівлю товариства з житловими квартирами, публічною бібліотекою, пожежним спостережним постом, магазинами, готелем і рестораном. Хоча проект вже був готовий, міська управа на будівництво не погодилася, проти нього висловилися і торговці з ринку на Масариковій площі, котрі боялися, що втратять можливість заробити, якщо ярмаркову площу в цій частині міста забудують.
“Просвіті” довелося будуватися не в самому центрі міста, а трохи далі – на тодішній Другетовій площі. У 1927-му товариство придбало там ділянку землі для спорудження кінотеатру. Та коли плани зі зведенням Народного дому на площі Масарика остаточно луснули, вирішено було на тій ділянці звести і Народний дім, і кінотеатр.
Багаторічний голова крайового товариства “Просвіта” Павло Федака досліджував історію зведення цієї будівлі, тож знає про неї дуже багато. Нині, проводячи нам екскурсією Народним домом, він пояснює, що “Просвіті” у 20-х роках було дуже важливо мати власне велике приміщення, і на цьому активні “просвітяни” тих часів постійно наголошували у місцевій пресі. Але для чого ж “Просвіті” тоді потрібен був власний кінотеатр? Павло Федака вважає, що власний кінотеатр розглядався, скоріше за все, як можливість заробити кошти, які в подальшому можна би було використовувати для розширення діяльності товариства, або погашення боргів, які, забігаючи наперед, переслідували “Просвіту” протягом усіх подальших років. Крім того, кінотеатр планували використовувати у просвітницьких цілях, демонструючи фільми, а також просто в якості зали для проведення урочистостей.
Проект майбутнього Народного дому “Просвіти” розробили місцеві фахівці: архітектор Адальберт Фодор та інженер Еміліан Егреші. Працювали вони дуже швидко, протягом серпня 1927-го представивши “просвітянам” своє бачення будівлі. Оскільки викуплена раніше ділянка на Другетовій площі була для втілення проекту завузька, на одному із засідань проводу товариства було вирішено придбати частину сусідньої ділянки, яка належала кондитеру Ернесту Заводніку.
Будівництво планували розпочати наприкінці 1927-го року, але через нестачу коштів товариство змушене було трохи відкласти втілення амбітного проекту. Лише після отримання великого кредиту від Словенського банку в Ужгороді та за підтримки благодійників, котрі переказували кошти на будівництво буквально з усього світу (наприклад, 100 тисяч чеських корун подарував особисто президент Масарик, великі власні кошти пожертвував голова товариства Юлій Бращайко, надсилали гроші американські заробітчани, збирали по коруні місцеві школярі і селяни), зведення Народного дому пішло повним ходом. Будувала його місцева фірма “Вінкельсберг і тов. в Ужгороді”.
Поки тривали роботи, “просвітяни” активно обговорювали варіанти назви майбутнього кінотеатру. Павло Федака, переглядаючи протоколи засідань проводу “Просвіти”, знайшов кому належала ідея назви “Уранія”. 5 листопада 1927 року цю назву під час засідання запропонував священик, тодішній директор ужгородської жіночої учительської семінарії Віктор Желтвай. Чому саме “Уранія” – у протоколах не пояснено. Взагалі Уранія у грецькій міфології була музою астрономії. Саме таку назву з 1910 року носить відома віденська будівля, у якій розміщується кінотеатр, громадський центр і обсерваторія. У Празі теж була своя “Уранія” – відомий з 1903 року театр, який вщент згорів у 1946-му. Тож, можливо, саме празька або віденська “Уранії” дала назву нашій, ужгородській.
Народний дім “Просвіти” був зведений дуже швидко. Вже станом на жовтень 1928-го всі роботи були завершені, тож урочистості з нагоди відкриття призначили на 6-7 жовтня. Сказати, що новозведену будівлю відкривали пишно – нічого не сказати. У суботу, шостого жовтня, урочисто відкрили “Уранію”. У газетах тих часів писали, що того дня в кінотеатрі пройшла перша вистава, тож, ймовірно, на відкритті показували не фільм, а використали залу для театрального виступу.
Основні же заходи проходили у неділю, 7 жовтня, адже будівлю потрібно було перш за все освятити. Спершу всі зібралися на службу в греко-католицькому кафедральному соборі, далі на Капітульній сформували колону, яка пройшла нинішніми вулицями Волошина, Корзо, площею Петефі і назад – через площу Корятовича до Народного дому “Просвіти”. Там будівлю освятили, причому обряд цей проводив особисто єпископ Олександр Стойка. Потім були промови з балкону Народного дому для кількох тисяч “просвітян”, котрі з’їхалися на свято з усієї Підкарпатської Русі, і просто заполонили всю Другетову площу. Далі офіційну частину перенесли усередину Народного дому, до зали “Уранії”. Закінчилося же святкування балом у ресторані “Корона”.
Слід сказати, що зала “Уранії” на той час була найбільшою у місті. Вона могла вмістити більше 700 глядачів: 600 сидячих місць обладнали на першому поверсі і ще 150 – на балконі. Загалом будівля “Просвіти” спроектована так цікаво, що власне передні адмінприміщення товариства і задні зала та хол кінотеатру являють собою по-суті дві окремі будівлі, які сполучаються між собою лише першим поверхом.
Що ж було ті часи всередині будівлі? Обабіч головного входу до Народного дому розміщувалися приміщення, від початку призначені для здачі в оренду. З правого боку з 1933-го року працювала аптека Олександра Галаса. У рекламах тих часів писали, що вона обладнана за столичним взірцем, видає ліки за рецептами лікарняних кас, має на складі всі спеціальні ліки, а також косметику для жінок. З лівого боку від входу працював магазин.
Вхідні двері до “Просвіти”, до слова, досі залишилися оригінальними. Коли люди проходили всередину, потрапляли у просторий хол. Звідти можна було вийти у ліві бокові двері, потрапивши на сходи, які вели на верхні поверхи “Просвіти”, далі придбати квитки у віконечках квиткових кас (поки при товаристві існував власний театр, працювали дві окремі каси: театральна та кінотеатру), скористатися туалетами, або через великі двері пройти просто до “Уранії”. Вже у радянські часи в холі прорубали ще одні двері, з правого боку. Через них можна було увійти до приміщення колишньої аптеки Галаса, яку в Будинку офіцерів переробили на офіцерську їдальню.
Цікаво, що хоч зовні будівля “Просвіти” виглядає дуже просторою, приміщень у ній було не так уже й багато. Майже весь другий поверх займала бібліотека товариства, яка налічувала до 8-ми тисяч книжок. Деякі з них були справжніми скарбами, наприклад, відомо, що там зберігався так званий ужгородський “Полуставъ” – пергаментний рукопис кінця 14 ст., (за пізнішими дослідженнями – найдавніший збережений церковнослов’янський монастирський молитовник східної Слов’янщини). Цей рукопис подарував “Просвіті” отець канонік Георгій Шуба, котрий у свою чергу отримав його у дарунок від родини Черських в Ужгороді.
Надзвичайно цікавим був і музей товариства, експонати якого розмістили на третьому поверсі, у просторій актовій залі. Спочатку старожитності для музею збирали і приймали від селян і містян Підкарпатської Русі активісти так званої музейної комісії при товаристві “Просвіта”. Та у 1935-му вирішено було створити окреме музейне товариство “Руський Національний музей”, яке мало би ширшу діяльність, могло залучати у свої ряди нових активістів, котрі би займалися пошуком і збереженням місцевих старожитностей. Газета “Українське слово” за 1935-ий рік писала, що у момент створення окремого музейного товариства, музей “Просвіти” володів сотнею унікальних скарбів, серед яких була Острозька Біблія 1581 року, золоті сережки скитської культури, виорані у Буштині ще перед війною (йшлося про Першу світову війну) на так званім “Кривавім полі”, цінна хустська кераміка, цінні “мальовила” на склі з Требушан, старі ікони тощо.
За словами Павла Федаки, усі цінності з бібліотеки та музею спішно евакуйовували з будівлі “Просвіти” у період з 1-го по 10-те листопада 1938-го, коли стало відомо, що Ужгород перейшов Угорщині. Книжки з бібліотеки частково відвезли до Перечина, цінні, разом з музейними експонатами передали Земському музею, який працював у будівлі старого жупанату (нині – Художній музей ім. Й.Бокшая). Вже у радянські часи експонати Земського музею передали для створення Закарпатського краєзнавчого музею. Саме там нині зберігаються, зокрема, й стародруки, на яких стоїть штампик “Просвіти”. Відомо, що частину бібліотеки товариства передали також бібліотеці новоствореного Ужгородського університету.
Але повернімося ще трохи до історії кінотеатру “Уранія”, про який варто розповісти окремо. Він був першим публічним кінотеатром у місті, але сподівань своїх творців не виправдав – великих прибутків не приносив. З місцевої преси знаємо, що білетери та інший персонал кінотеатру працювали в уніформі з синьо-жовтими капелюхами та комірцями. Людей туди приходило багато лише у перші роки його роботи. Коли ж на початку 30-х у центрі міста відкрився модерний міський кінотеатр (у радянські часи названий “Москвою”, у часи незалежності – “Ужгородом”), справи “Уранії” пішли геть погано. У газетах писали, що “Уранія” не витримує конкуренції, показує лише “слабкі” фільми, на які мало хто ходить. Був період, коли взяти кінотеатр в оренду пропонував “Просвіті” той же орендар, який працював у міському кіно – “Ротман і ко”, та врешті перевагу у середині 30-х віддали іншій фірмі – празькій “Меркур-філм”, яка повністю замінила в “Уранії” звукове обладнання.
Власне, навіть здача в оренду кінотеатру не покращила фінансового становища “Просвіти”. Протягом усього часу від дня зведення Народного дому товариство було по вуха у боргах, які не в змозі було виплатити. До речі, навіть Павло Федака не знає, чи встигла таки “Просвіта” розрахуватися за кредити до 1938-го року, коли змушена була покинути свій Народний дім в Ужгороді. В угорський період цю будівлю використовували в якості філармонії. Там проводили репетиції і виступали місцеві співочі, танцювальні та музичні колективи.
А от у радянські часи колишній Народній дім перетворився на Будинок офіцерів. Військові провели там кілька добудов і перебудов, зокрема, добудували до правого коридору кінотеатру ряд невеличких кабінетів. Однак в цілому нічого не чіпали, залишивши оригінальними двері, вікна, підлогу, батареї, сходи, ковку, дерев’яні панелі тощо. “Просвіта” отримала собі приміщення назад лише у 1997 році, після кількох років суперечок з військовими.
Нині у будівлі проводять великий ремонт, намагаючись зберегти й відновити колишню красу будівлі. Тож, можливо, мине ще трохи часу – і тут знову працюватиме бібліотека, проводитимуться масові заходи, а перший великий кінотеатр Ужгорода знову відкриє свої старовинні двері для глядачів.
