Перша легенда
У давні часи ця земля належала багатому графу, і люди мусили працювати на нього: пасли вівці та корови, рубали ліс.
Дружина графа померла після пологів і лишила йому доньку-одиначку, яка стала його єдиною втіхою. Мати назвала її Синь, бо дівчинка народилася з такими ясно-синіми очима, що видавалися синішими від самого неба.
Синь виросла і стала надзвичайно вродливою, а граф пишався своєю донькою понад усе. Якось граф наказав везти себе у гори — хотів подивитись, чи добре працюють лісоруби. А донька попросилась разом із ним. Поки граф займався справами, Синь пішла на полонину назбирати квітів. Раптом дівчина почула звуки флояри, озирнулась і побачила хлопця – це він так гарно вигравав. То був Вир — чабан. Синь підійшла до нього, і Вир занімів, вражений її вродою. Дівчина заговорила до нього, а коли йшла з полонини, то вони домовились зустрітись тут завтра — адже покохали один одного, як то кажуть, з першого погляду.
Минув тиждень, другий, Синь і Вир уже не уявляли життя один без одного, аж тут про їхні зустрічі дізнався батько-граф. Гніву його не було меж, і він заборонив своїй доньці бачитися з чабаном і ганьбити свій рід. Проте Синь вдачею вдалася в батька: змусити її зробити щось проти своєї волі було неможливо.
І тоді граф наказав убити Вира. Графські слуги підстерегли чабана і скинули на нього кам’яну брилу зі скелі.
Дізнавшись про це, Синь прибігла до місця загибелі коханого, обхопила руками камінь і заплакала, і стільки сліз пролила бідолашна, що на тому місці виникло озеро. Вода в озері чиста, як сльоза, і синя, як очі Сині, а посередині видніє верхівка тієї кам’яної брили, що вбила її коханого. А озеро люди назвали Синевир.
Друга легенда
В давні-давні часи було у цих місцях лише величезне болото – мочар, і жили коло нього богатирі. Жили вільно в лісах, полювали на оленів, вовків, рисей, ведмедів, розводили домашню худобу.
Але уподобала собі той благословенний край нечиста сила. Наслала на їхнє плем’я якусь пошесть, й почали богатирі вимирати. Аж нарешті зостався з-поміж них один-єдиний, на ймення Синевир.
От і минулися бучні виїзди на лови, замовкли мисливські гуки, звуки ріжків. По здобич Синевир ходив тепер сам і тихо, сумно повертався додому.
Єдиною втіхою була для нього донечка Чіла, а найбільшою гордістю — білий бик. Але й з того суджено було йому недовго тішитися.
Одного разу повернувся Синевир із полювання і не застав ні Чіли, ні бика. Слідами могутніх ратиць та ніжок любої доньки дійшов до мочара, що став їх могилою.
Довго Синевир блукав темними лісами, тоскно згадував минулі щасливі дні, а втомившись, сів на камінь і зачаровано задивився на мочар, не зводячи очей із води, що виблискувала на сонці, Потім устав і почав відламувати брили від навколишніх скель і кидати туди, де загинули, як він думав, ті, кого найбільше любив. Доти кидав, доки над мочаром не звелася могила на зріст лежачого бика. Наостанку вирвав з ґрунту величезний камінь, але раптом ударив із-під нього могутній струмінь води, підхопив Синевира і поніс до мочара. За хвилю котловина наповнилася водою, богатир зник, і лише накидана могила зосталася острівцем серед озера, яке тут постало.
