Жінці діагностували COVID-19, не проаналізуваши симптоми.
На редакційну пошту “Часу Закарпаття” звернувся постійний читач Юрій Онуфер, розповівши про неприємну ситуацію, яка трапилася з ним та його мамою сьогодні, 6 червня. Обурені та засмучені берегівчани не хочуть замовчувати проблему. Детально про ситуацію Юрій написав на своїй сторінці у мережі “Фейсбук” :
“Дорогі друзі, знайомі і всі, хто читає цей пост (a magyar nyelvű szöveget az ukrán alatt találjátok)!
Рідко пишу пости, рідко скаржуся публічно, але тепер уже просто увірвався терпець, і хочу поділитися неприємною ситуацією, яка сталася з нами – з моєю мамою та зі мною.
Загальновідомо, що з 3 червня 2020 року всі дзвінки до швидкої допомоги адресуються до ужгородської диспетчерської служби, звідки передають інформацію про виклик, що надійшов на 103, до місцевої станції невідкладної медичної допомоги. Цьому «прекрасному» нововведенню і хочу присвятити цей пост.
Сьогодні вранці, на превеликий жаль, у зв’язку загостренням хронічних хвороб, моїй мамі знадобилася медична допомога. Відповідно до протоколу, перед викликом бригади швидкої допомоги мама звернулася до сімейного лікаря. Проконсультувавшись з нею телефоном, було прийнято рішення про виклик «швидкої». Зателефонувавши на 103, на другому кінці телефонної лінії почула приємний жіночий голос. На перший погляд диспетчер здалася уважною, але як згодом з’ясувалося – зовсім ні. Розпитала скарги, задала додаткові запитання, на які моя мама дала чіткі зрозумілі відповіді, серед яких пролунало питання про температуру тіла, на що матуся відповіла, що немає підвищеної температури, вона на момент виклику складала 36,2. Жіночий голос відповів, що передасть інформацію медикам станції швидкої допомоги у м. Берегове. Обіцянку диспетчер і виконала, однак передала, що у пацієнта температура 38 і підозра на COVID-19. За півгодини «швидка» вже була на місці, відкривши двері, ми побачили перед собою двох осіб у захисних костюмах, котрі одразу ж заявили, що вони відмовляються переступати поріг, хай мама збирається і везуть її до лікарні. Не провівши ніяких обстежень, про вимір температури уже мовчу, констатували: не поїде до лікарні – допомоги не отримає.
Однак мама повідомила вельмишановним медикам, що не бачить підстав лягати до лікарні на кілька днів, а також те, що не може мене лишити самого вдома, оскільки я потребую сторонньої допомоги, пересуваюсь на інвалідному візочку (для тих, хто не знає, я – людина з обмеженими ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ, інвалід 1А групи). Запитавши, наскільки часу мама повинна залишити домівку, отримали відповідь, що маму завезуть до приймального відділення, де зроблять швидкий тест на COVID-19, і у випадку негативного результату, відпустять її додому. Якщо вже є підозра на коронавірус у моєї мами, то припустимо, що і я потребую обстеження. До того ж, у разі позитивного результату, маму вже не відпустять, відповідно я залишаюся вдома сам, як мінімум на 2 тижні, тож прийняли рішення, що і я поїду з нею до лікарні. Тож як тільки швидко це можливо, мама переодяглася, допомогла і мені одітися, хоча зробити це було не легко, оскільки у мами дуже кружилася, боліла голова і всі м’язи.
Нам самим довелося подолати сходи зі другого поверху, адже працівники «швидкої» навідріз відмовилися допомогти, адже за їхніми словами, вони не зобов’язані надавати такого роду допомоги, адже це НЕ входить у коло їх обов’язків.
Коли спустилися на двір, нас зустріла наступна картина: медики і водій сиділи у машині, навіть не вийшли з карети, щоб допомогти залізти у машину чи щоб покласти візочок (бо без нього пересуватися дуже складно, потрібно докласти чималі зусилля для цього). Доставили нас до будівлі інфекційного відділення і сказали, щоб ми вилізли з карети самі як можемо, вони не зобов’язані допомагати. З великим скандалом фельдшер, котрий своє ім’я відмовився називати (але дещо згодом вдалося з’ясувати, що звуть цього «добродушного» медика звуть СОНЛИВИЙ МИКОЛА), все ж таки вибрав візочок з карети «швидкої», при цьому несамовитим голосом кричав, щоб мама закрила писок і не намагалася навіть підійти до нього (нагадую, що бригада була у спец. костюмі). Тоді мама запитала лікаря Гал Яноша Івановича, чому нас замість приймального відділення привезли до інфекційного? Відповіді ми так і не отримали, бо він був дуже «занятий» складанням направлення, в якому – на хвилиночку – було вказано, що температура тіла у моєї мами 38,6, а у мене 37,8.
Завідувач інфекційним відділенням Геннадій Андреєв, якого ми дуже поважаємо, вважаємо висококласним фахівцем і до якого немає жодних претензій, повідомив, що згідно направлення, є підстава у госпіталізації, і це попри те, що прямих ознак коронавірусу в нас немає. Також сказав, що швидкий тест, згідно протоколу, тест робиться лише стаціонарним хворим, а зразок ПЛР-тесту, який відправляють в Ужгород, візьмуть лише у вівторок, і якщо пощастить, то протягом тижня знатимемо результат, однак допоки не прийде результат, ми повинні знаходитися в інфекційному відділені, без права виходити навіть на вулицю. Тож, лікар Андреєв викликав чергового лікаря приймального відділення Надію Петрівну, котра вислухавши скарги, дійшла висновку, що про інфікування COVID-19 мови йти не можна. Провела нас у приймальне відділення, де одразу ж провела усі необхідні обстеження (знімок рентген, ЕКГ, вимірювання температури). Результати такі: у моєї мами температура 36, у мене – 37,5. Це ми знали і до цього, оскільки напередодні мав пронос, до того ж при моїх захворюваннях це явище звичне.
Тут хочемо висловити щиру вдячність Надії Петрівні та медсестрі приймального відділення Надь Андреї за надання висококваліфікованої допомоги, а також за проявлення людського ставлення. Цей день закарбується в нашій з мамою пам’яті надовго.
Окремо хочемо «подякувати» бригаді швидкої допомоги за так званий «ПРОФЕСІОНАЛІЗМ» та проявлене «ЛЮДСЬКЕ СТАВЛЕННЯ» стосовно нас. Після отримання такої допомоги нам стало набагато гірше. Хочу додати, що очікуючи на лікарку приймального відділення, попросили у бригади швидкої допомоги термометр. Одна з працівниць винесла безконтактний термометр, який не працював, начебто розрядився, а нових батарейок немає.
Повернувшись додому, мама зателефонували на 103 і запитала: чому при фіксуванні її звернення, вказали, що її температура 38? На що диспетчер, м’яко кажучи, послала її куди подалі, та сказав, що вони неготові витрачати свій дорогоцінний час на такі дурниці. Хочу відмітити, що згідно з новими правилами обласна гаряча лінія МОЗ саме приймає скарги за номером 103. Хотіли звернутися на центральну гарячу лінію МОЗ, однак туди додзвонитися ми не змогли, а оператор урядової гарячої лінії повідомила, що вони не приймають скарги щодо роботи станцій швидкої допомоги.
Сподіваємося, що цей пост потрапить до рук відповідних органів та інстанцій влади, а винні, в особі диспетчера Ужгородського кол-центру, лікаря Гал Яноша Івановича та особливо Сонливого Миколи, будуть накарані за заслугами.”
