Сучасне гумористичне Закарпаття важко уявити без Михайла Карпенка.
Спільно з незмінним другом і напарником Павлом Мандзичем (разом вони дует «КарМан») він є автором численних жартів та мемів, які моментально підхоплюються і стають «народними». Чого тільки варте «совпаденіє» – слово, що стало вірусним після виходу пародії на російську пропаганду «ДВЕСТИ з Дмітрійом Пасульовим».
Якось ми спробували серйозно поговорити про все потроху – і ось інтерв’ю.
– Весільний сезон 2018 року. Яким він був для тебе і для «Нашої Файти» загалом?
– Насиченим. Тенденція така, що чим далі, то більше роботи. Але для мене це стає дедалі складнішим у плані відповідальності. Якщо раніше я відповідав тільки за себе, то зараз за 20 людей. І це не голослівно, я реально переживаю. Тепер ми почали відстежувати відгуки клієнтів. Питаємо, як все пройшло, тому що всі ми працюємо під одним брендом і хотілося б, щоб всі показували якісний результат.
– Якось так склалося, що сьогодні професія весільного ведучого стала надзвичайно популярною. Хоча вона завжди існувала. У чому тут секрет?
– Це професія, яка еволюціонувала і стала більш затребуваною. Якщо раніше для людей достатньо було бачити чувачка, який прийде без мікрофона, щось покричить, поспіває і розкаже анекдоти, то зараз публіці цікаві ведучі, які щось дивляться, читають і знають. Навіть у жителів провінції підвищилися вимоги. Люди стали більш культурно розвинені і вимагають ерудованих ведучих, якісь нестандартні реалізації гумору. Тому сучасні ведучі вже не виглядають так, як 5-10 років тому.
– Де ти був 10 років тому і яким бачив тоді своє майбутнє?
– 10 років тому я вже мріяв про те, чим займаюся зараз. Але я дуже складно наважуюся на важливі кроки у житті. Наприклад, обрати якийсь конкретний напрямок навчання, чи почати займатися якимось бізнесом. Так у мене було і з роботою ведучого. Мене до неї просто підштовхнули. Потрібен випадок, який поставить мене в ситуацію, коли ти просто змушений це зробити. Так було з весіллям – я випадково пообіцяв людям, що проведу, і відступати вже було нікуди. Людиною, яка поручилася за мене, був фотограф Володимир Твердохліб. До цього на весіллях я був ді-джеєм, дивився, як працювали ведучі і розумів, що це можна робити якось інакше.
– Але після закінчення школи обрав для навчання напрямок ІТ…
– Тато далекоглядно казав, що це може розвиватися. І я також намагався раціонально мислити. Хоч і розумів, що це все дуже далеко від мене, бо я мусив просити однокласника переустановити мені Windows. Але я досить дисциплінований і якщо щось потрібно, то можу це зробити. Вступив на факультет інформаційних технологій УжНУ і навіть до четвертого курсу отримував підвищену стипендію. Але розумів, що це не те, що потрібне істинному Міші Карпенку.
– Які гуртки чи студії відвідував у дитинстві?
– Бальні танці.
– Та ну!
– Так, уяви собі, займався від 1 до 9 класу. Відвідував школу спортивного танцю «Глорія».
– І на конкурсах виступав?
– Ні, просто відвідував заняття.
– Пам’ятаєш зараз якісь позиції? Зможеш станцювати?
– Думаю, що так.
– Коли КВН з’явився в орбіті твоїх зацікавлень?
– Це вже більше студентські часи. Такий собі студентський вид самореалізації. Все. Якби був якийсь вокальний аналог КВН, то, мабуть, я би був там. Фішка в тому, що якщо ти маєш якісь творчі задатки, то повинен їх десь реалізувати . КВН на той час був такою платформою. Зараз із цим простіше: якщо у тебе є ідеї, ти можеш їх заливати на YouTube чи в Інстаграм і завойовувати свою аудиторію.
– Цим ти і займаєшся зараз. Як збираєшся, до речі, розвивати свій блог?
– Не знаю, тому багато всього пробую. Нащупую, що мені більше подобається і що подобається людям. Моя аудиторія абсолютно різна. Є люди, які потребують інформації про весілля, іншим подобається гумор, комусь – моя музична діяльність. Я впевнений, що нема людей, які люблять абсолютно всі напрямки в мені.
– Чи сумуєш за попередніми своїми проектами, які сьогодні вже закриті?
– Якщо мова про мультик «НАША ФАЙТА», то так.
– Кажуть, ви посварилися з художником, з яким разом його робили…
– Плітки. Але якщо начистоту, то так. Нам тоді здавалося, що все працює ідеально і гармонійно. А виявилося, що ні. У нас було багато спроб відновити проект, та все марно. Нам підходив такий варіант, що ми 3 місяці нічого не пишемо, а потім за одну ніч все накидали і передали це Сані (Олександр Німець, – прим.авт.). А він повинен був за 2 тижні все намалювати. Це непросто. Тому нещодавно я офіційно заявив, що продовження мультика «НАША ФАЙТА» не буде. Занадто довгою була пауза.
– Інші проекти «Говірник», «ДВЕСТИ з Дмітрійом Пасульовим» також не матимуть продовження?
– Навряд чи. Розумієш, я думаю, що у нас не до кінця сформована команда. У нас сильна креативна частина, але слабка організаційна. От недавно ми з Пашою накидали офігенний сценарій про митні справи. Але коли діло доходить до організаційної частини і ти бачиш, скільки всього треба зробити (пошук локацій, реквізит, перемовини), то так відсуваєш це від себе, мовляв, а давай це може хтось інший зробить. А ніхто інший просто так це не зробить. Ніхто це не зробить так, як бачиш ти. Тому треба або себе змушувати брати все в руки, або шукати когось. Тому я би дуже хотів, щоб у нас була якась зацікавлена людина, яка би відповідала за організаційну частину. Яка би казала: так, лінивці, ану швиденько на 13-ту годину туди-то! І при цьому, щоб ми її слухали. Тобто, щоб це була ще й авторитетна людина.
– Чи багато в шухляді чорновиків якихось інших ідей?
– Так, відкрий будь-який текстовий додаток у телефоні чи компі моєму чи Паші – там мільйон ідей. У мене є окремі файли для Інстаграму, стендапів, весіль і ще багато чого.
– У тебе досить непогано розвивається музичний напрямок. Є думки, як це запакувати у щось серйозне?
– Це складно, але я вже побачив вогник надії із каверами в Інстаграмі. Мінус у тому, що платформа не дозволяє тобі перемотувати річ на потрібне місце, нема паузи. Але там є аудиторія, яка від мене чогось чекає. От зараз вистрілив формат з міксованими композиціями. Він більш-менш стабільний, я бачу план на наступні 5 роликів і розумію, що наберу певну кількість переглядів.
– Тобто ти вважаєш, що зможеш себе реалізувати в Закарпатті як музикант? Чи все ж таки для цього потрібно розглядати варіант переїзду до столиці?
– Дивлячись, про який напрямок говоримо. Якщо далі писати кавери, то можна спокійно жити в селі Імстичево Іршавського району і там працювати. Але якщо я хочу писати свою музику, робити круті якісні аранжування, то варіантів нема – я повинен їхати до столиці, шукати компетентних людей і з ними працювати.
– Який же твій план?
– Не знаю. Я собі якось казав, що по написанню моєї музики все, поїзд пішов – пізно, голос втомився і розпорошився у творчому запалі. А потім читаєш інтерв’ю, як якась співачка взагалі до 30 нічого не робила, співала по кабакам і тут на тобі – дзвінок і крута пропозиція. Тобто можливо все, я не відкидаю цього.
– Без сумніву, вашим зірковим часом було «ДВЕСТИ з Дмітрійом Пасульовим». «Совпадениє» навіть з трибуни Верховної Ради звучало. Тут склалося все: тема, час, втома людей від важких новин і потреба такого контенту. Очевидно, що цей успіх одночасно виявився планкою, вище якої важко перестрибнути, але міг стати і вашим трампліном до великих екранів…
– Твоя правда. Мені здається, це секрет успіху всіх таких дуже спонтанних успішних проектів, коли автори на це абсолютно не розраховували. От і ми не розраховували. У нас був захід в ресторані і нам треба було терміново закрити дірку в 10 хвилин. Ми вирішили зняти відосік і швиденько за один вечір накидали сценарій. Це зараз ми розуміємо, що по якості гумору там нема прям нічого такого особливого, але воно зайшло саме в той час і почало рухатися, як снігова куля. Через пару годин проект жив уже без нашої участі. А потім нас почали питати, що далі. А ми розуміли, що далі нема нічого. Всередині ми розуміли, що треба зараз терміново щось робити. Але якщо воно буде гірше? А якщо воно буде дуже гірше? Ми дійсно в той момент трохи злякалися. І не пішли далі. І це знову ж таки та нерішучість, про яку я тобі говорив на початку. Я десь свою провину також у цьому відчуваю. Якби я врубив тоді якогось менеджера, змусив усіх щось писати і знімати далі, то може б і було щось. Але є так, як є.
– Зараз ти один із найпопулярніших ведучих святкових заходів на Закарпатті. У чому твоя фішка?
– Опа, ти мене загнала в глухий кут… Я все ж таки звик асоціювати себе в парі з Мандзичем. Але якби я від третьої особи дивився на себе, то мені би, напевно, подобалася варіативність. Тобто я можу бути стриманим, вихованим, інтелігентним і періодично переключатися на якісь комічні, а іноді, абсурдні речі. Мені це дуже імпонує. Цим ти заплутуєш глядача, граєш на контрасті.
– Чим ця робота тобі подобається?
– Це одна з платформ, де можна реалізовувати свої ідеї. Тут можна розвиватися в розмовному жанрі. Водночас це круте місце для якихось репетицій, відточення чогось. Тут можна перевірити жарти.
– Іноді із твоїх сторіс в Інстаграм може скластися враження, що ти якось надто скептично ставишся до людей. Ніби все і всі навколо тобі дуже набридли…
– Зовсім ні. Це також жанр гумору. Люди повинні це розуміти. Я не можу зняти відосік, у якому солодко щебечу: «Я так вас люблю! Яке прекрасне весілля!». Тому що люди, які на мене підписані, не цього чекають. Вони чекають сарказму і тролінгу. І вони мені просто не повірять.
– Але ти відчуваєш межу, коли людина може образитися?
– Сподіваюся, що так. Справа в тому, що це гумор, який мені найбільше імпонує. Сарказм я люблю найбільше. Звичайно, що ображу. Потім іноді доводиться вибачатися.
– Робота ведучого і постійна комунікація з аудиторією, напевно, навчили тебе непогано розбиратися у специфіці регіонів. Охарактеризуй весільних гостей в різних районах Закарпаття. Я думаю, всюди є свій колорит.
– Я можу чисто суб’єктивно говорити, зі своїх спостережень.
Мукачево. Це часом завищена і перевищена планка. Треба ж перевершити сусіда! Буває, що доволі важко розтормошити гостей. Ну не знаю, якби ми сальто робили з факелами в руках, то деякі люди все одно б сиділи із запитанням на обличчі: ну і що? Але ми примудряємося завести і таких гостей. А взагалі – весілля дуже веселі і позитивні. І Винника з Монатіком тут люблять всі – і діти, і мами.
Ужгород. Тут нам комфортно працювати. Справа у тому, що у нас не зовсім класичний весільний гумор. Там присутній абсурд, ми можемо інтелігентно пожартувати, інтелектуально, водночас і використати фольклор. І нас тут розуміють. Мені здається, в цьому вся суть ужгородського глядача. Тобто він може по-закарпатськи поговорити, а завтра піти в галерею «Ілько» або вдома почитати якусь класну книгу. Тут не можна жартувати виключно в одному стилі, треба дозовано давати всього.
Хустщина. Цікаво спостерігати за приїжджими гостями. Наприклад, заробітчани. Їх на весіллі може бути 20-30 осіб, які у Празі живуть уже 5 років. То вони разюче відрізняються від своїх односельчан. Вони поводяться розкутіше – сміються, веселяться, більше відриваються. В цілому – добрий хороший регіон.
На Рахівщині – своя тема. У них у пріоритеті традиції і своя музика. Там багато коломийок. Вони люблять, коли ведучих дуже мало, бо мають, чим самі себе розважити.
На Тячівщині також ведучих небагато, але з іншої причини. Там головне – кухня. І коли у тебе на весіллі 10 подач гарячого, то люди стопудово годину будуть сидіти за столом. Тому ти повинен щось вигадувати із сидячими людьми, інакше буде величезна просадка. Молодята це розуміють і довіряють нам.
Найлегше працювати на іршавських і виноградівських весіллях. Гості прості, комунікабельні. Єдина їхня проблема, що вони дуже довго гуляють. До 6 ранку, наприклад. Це єдині весілля, які зберегли таймінг гуляння до ранку. І вони, дійсно, танцюють та веселяться.
Перечин, Великий Березний. Ми тут рідко працюємо. Але якась доля популярності у нас тут є і ми легко знаходимо контакт з місцевими жителями. Публіка непроста. З півсотні людей 40 – точно будуть представники якогось кримінального контрабандного світу. Їм їхній статус і стиль життя не дозволяють просто вийти, потанцювати і взяти участь в якомусь конкурсі. Але якщо це правильно подати, то виходить доволі весело. Тут головна фішка – показати, що ти частина їхньої компанії, а не прийшов над ними насміхатися. Треба перейти на їхній стиль спілкування. Якщо треба, то навіть можна десь матюкнутися.
Свалява. Територіально і ментально вони дуже близькі до Мукачева. Бувають гості досить скуті, надто серйозні. Їм ми приділяємо уваги трохи більше, ніж іншим, і тоді все гаразд.
Міжгір’я. От тут ми любимо працювати. Це далеко географічно, але вони дуже колоритні. Кожного разу нам скажуть: «Чекай, а зараз ми будемо якоюсь бринзою когось посипати». Тобто щоразу вони нас здивують якимись традиціями, але це нормально. Нам подобається. Весілля тут завжди дуже класні і ми задоволені звідти повертаємося.
Воловець. Мені здається, весілля ми там взагалі не вели. Проводили дні народження і було класно. Це запам’яталося.
– За якою схемою ви працюєте, коли на якомусь статусному весіллі присутні «особливі» гості?
– Є стандартна фраза від замовника: цей столик не чіпати. Але вона на мене ніколи не діяла. Звичайно, є люди, для яких це принципово. І це відразу видно. Але частіше ти підходиш до цього столика, а там сидять живі адекватні люди, які готові веселитися. Вони вже замахалися, що до них ніколи ніхто не підходить. Тому часто саме такі «особливі» гості дуже круто реагують на конкурси і жарти.
– Яке твоє ідеальне весілля? Від якого ти сам отримуєш задоволення. Які чинники тут повинні спрацювати?
– Це своєрідна хімія. Буває таке, що ніби все ок, ти виспався, не працював цілий тиждень, і ніби публіка класна, а воно не йде… У цьому плані мені класно, бо нас двоє. Мені не йде, то працює Паша. От вкінці весілля мені завжди важко, а Паша, навпаки, вмикається. Тут ми завжди виручаємо один одного. Ідеально, коли ти йдеш в люди, тобі подобається з ними спілкуватися, ти кайфуєш. Можна підійти до будь-якого вуйка, почати з ним говорити про фури і почути купу цікавої інформації. Добре, коли відчуваєш віддачу.
– Що тебе може розчулити на весіллі? Які моменти навіть тебе, такого іронічного і саркастичного, можуть протяти?
– Звичайно, що я також живий. Що може розчулити? От мами не так, бо мамам якось властиво плакати, а от коли я бачу, що мужики плачуть, то це для мене прям ну все… Уяви собі, сталевий такий мужик, і коли він танцює з донькою, а в нього котяться сльози… Або батько нареченого говорить, а у нього тремтить голос… От тоді тебе самого це пробирає. І я завжди після цього не знаю, що сказати… Бо ти думаєш, що все, що зараз можна сказати, воно зайве… Тому не такий я вже і твердошкірий, як тобі могло здатися.
– Живе спілкування допомагає вивчати людей. Наскільки ти освоїв цю науку?
– Зізнаюся, я жахливо розбираюся в людях. Дуже часто помиляюся. Це якщо про життя поза роботою. А от під час роботи, то з мікрофоном я набагато комфортніше почуваюся. Тоді навіть мозок інакше працює. Мікрофон мені допомагає налагодити контакт з людиною. З ним я легко можу розговорити будь-кого і дізнатися про нього все, що мені потрібно.
– Де відновлюєшся, набираєшся енергії?
– У плані відпочинку, то мене надихають і одночасно дозволяють перемкнутися успіхи в інших напрямах. Наприклад, в суботу-неділю я попрацюю на весіллі і мені буде дуже цікаво прийти в офіс, вивчати нові дизайни, видавати зарплату, платити за електроенергію. Це для мене відпочинок. Якщо я прийду з весілля, піду на басейн і нічого там не буду робити, то не відчую, що відновився. Зміна діяльності – найкращий відпочинок. Якось взимку відразу після весільного сезону ми поїхали на море і я себе дуже напружено почував. Бо думав, а що там в офісі? Думав, що вже все завалилося там без мене, без мого контролю.
– Важко бути керівником? Часто доводиться приймати жорсткі рішення?
– Важко. От я би цю штуку хотів загартувати. Інколи виходить, часто – ні. Коли я розумію, що це відвертий косяк, то легко роздаю пі..лі направо і наліво. Я можу вибухнути, накричати. Потім можу зробити внутрішній розбір і зрозуміти, що, напевно, це я тоді даремно.
– Ти пройшов навчання у kmbs. За чим туди ходив? Що хотів дізнатися чи навчитися?
– Я знаю свої слабкі сторони як керівника. Основна проблема, що ти постійно маєш бути авторитетом для своїх працівників. А якщо розвивається фірма, то розвиваються і працівники. Вони ростуть і ти повинен не відставати від них, а то і бути на голову вище. От, наприклад, Женя Роман (один із ведучих «Нашої Файти», – прим.авт.). Це вже не той ведучий, який прийшов до нас у перший день. Це повноцінна самодостатня незалежна одиниця колективу. Він може прийти і повністю підготувати свою програму. Так само ді-джей. А тобі постійно треба залишатися авторитетом для них. Це найскладніше.
– «Наша Файта», окрім усього, ще дає роботу музикантам і співакам. І ти тут уже виступаєш як продюсер. Це взагалі кардинально інший напрямок діяльності. Ти робиш відомими дівчат-вокалісток, в якійсь мірі впливаєш на їхню долю. Не забагато цього всього для тебе?
– Це була вимога ринку. Ми побачили, що окрім ведучих, клієнти просили якісний музичний живий супровід. Можна було продавати готових виконавців, але ми пішли іншим шляхом і створили «Файта-бенд». Із усіх напрямів, якими ми займаємося, цей найскладніший. Бо тут ти маєш справу з творчими людьми. А вони реально відрізняються від усіх інших. Там зовсім інший тип мислення. Це космос. Ці люди реально не так бачать цей світ, як усі, і до них, відповідно, потрібен інший підхід. Там не проканають такі мотиваційні посили, як до ді-джея чи технічного працівника. Творчі люди постійно думають: я не там, де я маю бути. І ти їм постійно маєш пояснювати, що все круто, а буде ще краще.
– Коли закінчується сезон, ти сумуєш за весіллями, людьми?
– Так, я завжди спочатку кажу: «Фух, слава Богу! Нарешті можна виспатися і відпочити». Але проходить близько тижня і я ловлю себе на тому, що я би вже щось провів. Мені не вистачає цього контакту. Бо як би ти не крутив, популярність в Інтернеті штучна. Тому я щиро чекаю моменту, коли візьму в руки мікрофон, вийду до живих людей, відчую зв’язок. Це круто, справді.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Карл Смутко
