Передвиборча дискусія навколо відносин Україна-НАТО виявила основні аргументи та контраргументи щодо пришвидшення набуття країною членства. Президентська команда продовжує наполягати на проведенні референдуму щодо вступу та закріпленні членства безпосередньо в Конституції України. Противники вступу та проросійські опоненти, в свою чергу, наполягають на встановлені Конституцією обмеження щодо вступу до будь яких блоків чи альянсів.
Експерти Громадського руху Миколи Томенка «Рідна країна» провели детальний аналіз цього питання. Пропонуємо вам ознайомитись з результатами та зробити висновки щодо риторики політиків про приєднання України до Північноатлантичного Альянсу.
Трохи історії…
На сьогодні членами НАТО є 29 країн-учасниць. При цьому, починаючи з 1991 року Альянс поповнився 13 новими членами – країнами бувшого соціалістичного табору, а саме:
- Чехія (рік вступу – 1999);
- Угорщина (1999);
- Польща (1999);
- Словенія (2004);
- Словаччина (2004);
- Румунія (2004);
- Литва (2004);
- Латвія (2004);
- Естонія (2004);
- Болгарія (2004);
- Албанія (2009);
- Хорватія (2009);
- Чорногорія (2016).
З 2014 року як Президент України, так і парламентська більшість оголосили про курс на приєднання до НАТО. Але риторика влади з роками змінювалась: якщо у 2014 році Президент стверджував, що питання вступу до НАТО буде вирішуватись на референдумі, то вже в 2015 -2016 роках Президент почав нас переконувати, що Україна ще не готова бути членом НАТО та і в самому Альянсі немає спільної згоди на членство України.
Напередодні виборів різними політичними силами знову розпочинається обговорення питання щодо членства України в Північноатлантичному альянсі та щодо шляхів реалізації досягнення такої мети.
Порядок вступу до НАТО у спрощеному вигляді виглядає наступним чином
- Співпраця країни-претендента з НАТО та подання заявки на членство.
- За згоди країн учасниць – затвердження та підписання Плану дій по підготовці членства в НАТО (ПДПЧ).
- Після виконання ПДПЧ – ратифікація Договору про членство в НАТО та підписання його Президентом України.
Теза: «Конституція забороняє вступ до НАТО»
Слід одразу повідомити, що чинна Конституція не містить прямої заборони щодо членства України в будь-яких військових блоках. В Конституції не прописано ні позаблокового, ні нейтрального статусу України. Посилання на Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, в якій у розділі IX «Зовнішній і внутрішній суверенітет» міститься згадка про нейтральний статус держави, позбавлене правового сенсу, оскільки йдеться про документ Української РСР, на який немає жодного посилання в чинній Конституції.
Водночас, Конституція в останньому абзаці статті 17 містить положення про заборону розміщення на території України іноземних військових баз, про що постійно згадують противники вступу України до Альянсу. Але, не зважаючи на це, відповідно до пункту 14 Перехідних положень Конституції, використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. Необхідно також пам’ятати про те, що членство в НАТО не обов’язково припускає наявність іноземних військових баз на території країни – учасниці, тобто таке членство можливе і без наявності військових баз на території країни, що передбачено статтею 10 Північноатлантичного договору від 04.04.1949 на підставі якого діє Альянс.
Таким чином, діюча Конституція не містить будь-яких заборон, щодо членства України у військових блоках, в тому числі і в НАТО, тобто Україна може вступити до Альянсу без внесення будь-яких змін до Конституції.
Теза: «Для вступу в НАТО потрібно проводити референдум та вносити зміни до Конституції»
Тепер щодо питання референдуму та внесенні відповідних змін до Конституції, на яких наполягає діюча влада. З однієї сторони, як згадувалось вище, Конституція не вимагає проведення референдуму з питань вступу України до військових чи будь-яких інших блоків. Також необхідно зважити на досвід країн, що вступали до НАТО та про які згадувалось вище.
З 13 нових країн-членів лише дві країни після розпаду СРСР проводили референдум щодо вступу – Словенія, яка провела консультативний референдум (89,6% голосів «за») та Угорщина (85,3% голосів «за»). В решті 11 країн вступ до альянсу схвалювався у парламенті.
Тобто нагальної потреби у проведенні референдуму і, тим більше, зобов’язання щодо членства в НАТО через референдум не існує.
З тих же підстав не існує і нагальної потреби у внесенні змін до Конституції щодо членства в Європейському Союзі.
В якості прикладу необхідності введення до Конституції положень щодо членства в НАТО чи ЄС провладні депутати нещодавно привели Конституцію Литовської Республіки. Уважно вивчивши цей документ, можна прийти до висновку, що посилання на Конституцію Литви, як приклад для наслідування, є або намаганням ввести в оману аудиторію, або наслідком неуважного вивчення документу та всього, що пов’язано з ним.
Так от, Конституція Литви, що була прийнята на референдумі 25.10.1992 року, до 2004 року взагалі не містила жодної згадки про європейський вектор розвитку, вступ до ЄС чи НАТО. Лише після референдуму та ратифікації у 2003 році Договору про вступ Литви до ЄС 13 липня 2004 року Сейм Литовської Республіки прийняв Конституційний Акт про членство в Європейському Союзі. Виходить: спочатку референдум, потім підписання угоди про вступ, і лише потім – Конституційний Акт про членство в ЄС (не в якості змін до Конституції, а як доповнення до Конституції).
Стосовно НАТО, то Конституція Литви до цього часу не містить жодної згадки про Альянс, не дивлячись на членство в ньому з 2004 року. Єдине, що було зроблено Сеймом ще в 1996 році, це прийняття Конституційного закону, яким було внесено зміни до статті 47 Глави IV «Народне господарство та праця» Конституції Литви, відповідно до якої самоврядуванню та іншим національним суб’єктам на підставі обраних Литовською Республікою критеріїв європейської та трансатлантичної інтеграції, дозволяється придбавати у власність несільськогосподарські земельні ділянки, необхідні для будівництва та експлуатації будівель та споруд, необхідних для здійснення їх безпосередньої діяльності; порядок придбання таких ділянок визначається конституційним законом. Тобто, вказаною нормою Литва лише вирішила питання формування ринку землі та вказала в розділі Конституції, який регулює питання народного господарства та праці на те, що країною вже обрані критерії європейської та трансатлантичної інтеграції.
Виходячи з цього, можна констатувати, що влада країн, які дійсно мали бажання вступити до ЄС чи НАТО, спочатку здійснила дієві кроки щодо реалізації запланованого, і лише потім, після досягнення результату, привела нормативні документи у відповідність до реального стану речей.
Натомість, українська влада займається міфотворенням – а давайте ми, шляхом надзвичайно ускладнених часовими, фінансовими, організаційними факторами процедур ЗАДЕКЛАРУЄМО бажання України стати членом НАТО, а потім будемо займатись реалізацією задекларованого.
З усього вище зазначеного можна зробити наступні висновки.
По-перше: однозначних законодавчих перепон в українському законодавстві, в тому числі й передбачених Конституцією України, для вступу України до НАТО немає.
По-друге: для того, щоб стати членом НАТО в Україні немає необхідності проводити референдум та вносити зміни до діючої Конституції України. Для цього потрібна лише політична воля та дійсне бажання влади реалізувати та послідовно виконувати взяті на себе зобов`язання перед НАТО
Нагадаємо, що такі зобов’язання містяться в щорічних програмах співробітництва Україна-НАТО, зокрема нині діє Річна національна програма під егідою Комісії Україна-НАТО на 2018 рік, що містить 5 розділів викладених на 76 сторінках та 2 додатки.
Експерти Громадського руху “Рідна країна”
