Жителі Черни на Виноградівщині добре знають цю жінку, бо нещодавно їй виповнилося 90. Довгожительку тут шанують за чесність і порядність.
Вона завжди була акуратна при виконанні будь-якої роботи, доброзичливо ставиться до всіх, а на подвір’ї в неї завжди цвітуть квіти. Особливо полюбляє чорнобривці, бо вони відлякують усяку нечистоту від оселі, наголошує старенька.
Марія Іванівна Росоха народилася в багатодітній сім’ї Симковичів, котрі постійно дотримувалися моральних принципів Марамороських православних монастирів, і ревно берегла всі приписи цього церковного руху. Ще в XVII ст. за це їхні предки вимушені були поселитися на узбіччі села біля підніжжя гори Банищі – бо ж більшість населення в Затисянському регіоні тоді спокійно сприйняла рішення Ужгородської унії. Та рід Симковичів стояв на своєму і не хотів миритися з нею, відтак більш ніж на 300 років став небажаним у сільському товаристві. Із покоління в покоління передавали слова нотаря Нялобського замку, який сказав їхньому прапрадідові, коли той купував землю під будинок: купуй, небораку, бо ти не будеш мати спокійного і файного життя через віру.
Спершу важко доводилося сім’ї на новому місці посеред лісу, відірвано від односельчан. Та втіху для себе родина знаходила в щоденній молитві. Саме цей рід зумів зберегти цікаві стародавні рукописи, книги монахів і навіть частину архіву Марамороських православних церков XVI ст., які передали до Горбківського скиту, а звідти їх вивіз схиієромонах Венедикт у безпечне місце, на Афонську гору в Грецію. У 30-х роках минулого століття саме він відкрив православний скит у селі Горбки, що біля Королева, де провів аскетичне життя. Але в 1961-му комуністична влада закрила й зруйнувала цей острівець Марамороського православ’я на Виноградівщині.
Контакти зі схиієромонахом цього скиту позитивно впливали на рідних Марії Росохи. Майже всі вони щиро підтримували православний рух, який знову масово почав відроджуватися на Затисянщині на початку ХХ ст. Але відродити його у своєму селі так, як це відбулося у сусідній Новоселиці, не змогли. Можливо, за таку вірність Всевишній наділив духовним талантом онука нашої іменинниці – Івана Лабатія, який ще зі шкільної парти канікули проводив у Грушівському монастирі, а як став дорослим, то був висвячений у диякони. Тепер служить Богові на Житомирщині.
Марія Іванівна все життя провела в рідній Черні. Тут працювала в колгоспі, а потім на різних роботах, навіть кухарем у дитсадочку. Зі своїм чоловіком Андрієм Васильовичем виховали трьох дітей – сина та двох доньок, котрі давно мають свої сім’ї. Старенька радіє за них і не натішиться онуками. Годинами може розповідати цікаві історії, казки, перекази, що побутують у їхньому селі. Дуже полюбляє співати, особливо коломийки. В її пам’яті назбиралося їх на цілу книжку.
Ювілярка освоїла всі тонкощі та таємниці місцевої кухні й дотримується їх і сьогодні. В її щоденному раціоні лише народна їжа: токан, начанка, голубці із кукурудзяної крупи, чир тощо. М’ясо вживає дуже рідко. «Воно тупить пам’ять», – пояснює старенька. Крім соняшникової олії не використовує ніяких жирів. Щоб їжа була корисна, постійно додавала всілякі прянощі, що росли на городі: петрушку, базилік, чабрик, м’яту. Всьому цьому навчила своїх доньок, які стали неперевершеними в приготуванні традиційної Чернянської начанки та голубців із кукурудзяної каші. Син освоїв тонкощі будівельної майстерності, якими володів батько, бо той постійно їздив на заробітки. Попри фізичні недуги, які охопили нашу іменинницю, старенька не втрачає оптимізму. Через несвоєчасне звернення до лікарів, нещодавно втратила зір, але при розмові з нею не скажеш, що не бачить. Треба жити в тих обставинах, які є, наголошує. Ще в 1935 році хворіла на тиф. Ні родичі, ні сусіди й не думали, що переборе страшну недугу, яка в ті часи вкорочувала життя багатьом односельчанам. Її батько звернувся до схиієромонаха Венедикта, і той узявся лікувати дитину. Давав пити якісь трав’яні вари і постійно молився над нею. Через три дні дівчинка вже гралася на подвір’ї. Саме тоді до цього духовного наставника в Горбківський скит потягнулися люди. Навіть із Румунії приходили селяни, нелегально переходячи кордон.
Марія Росоха не скаржиться на минуле, бо в житті й файні справи завжди були. Про них охоче розповідає онукам та правнукам. Саме ці спогади й надають їй сили та енергії нині.
Василь ІВАШКО
с. Черна, газета “Новини Закарпаття”
