Під лежачий камінь вода не тече. Так на вершині свого вісімдесятиліття сьогодні вважає Василь Зимомря (на фото), що зазнав злигоднів дитячої сирітської долі та прожив цікаве життя доброї людини.
Народився він 4 серпня 1938 року в піднебесному міжгірському селі Голятин. Ось як говорить про цей час Микола Голятинець (мабуть, це псевдонім брата ювіляра – відомого й за кордоном педагога, науковця і письменника Миколи Зимомрі): «О такій літній порі на грунях Пікашика здалека чути шелест зрілого вівса, Царинка наповнюється ароматом буйноцвіття. А навкруж лунає веселий дзенькіт, клепання і шамрання кіс на сіножаті, збирається збіжжя. У його душі на все життя ті росяні ранки, стрекотання цвіркунів та подув полонинського вітру, що сушив на босих ногах первістка в селянській родині Івана Зимомрі студену сріблясту росу. Той первородний Василь у ті часи офіційно вже заробляв на хліб із приписаними роками (бо був ще малолітнім, а таких на роботу не брали), щоб допомагати матері виховувати молодших братів – Іванка, Федорка, Миколку та Юрика. Нелегко йому жилося, але хотілося «вийти в люди» та щоб у сім’ї всі були ситими».
– Наші тодішні труднощі єдналися з материнським горем, – згадує сам Василь Зимомря. – Мама Гафія надто рано стала вдовою, а я в 11 – напівсиротою. Ми залишалися самотніми, підтримки годі було шукати. Бо ті, котрі повинні були б допомагати, вольовим рішенням відібрали все нажите. Ця безвихідь спонукала нашу родину торувати шлях і виживати власними силами. Моя благенька сіренька дитяча сорочечка в спекотний день, коли я носив каміння для мощення сільської вулиці, не раз біліла від соленого поту, а мама побивалася, як риба об лід.
По закінченні 4-го класу Голятинської семирічки я вважав себе вже дорослим, бо встигав допомагати ще матері ґаздувати. Визріла усвідомлена потреба закінчувати 7-й клас, що вважався випускним. Закінчив. А куди йти далі? Вирішив записатися до вечірньої десятирічки робітничої молоді й водночас працювати. І це зробив: наполегливо вчився і охоче трудився.
Порадником у виборі життєвої дороги слугував образ працьовитого батька. Його смерть прискорила моє повноліття, бо я вирішив дбати, щоб мої молодші братики могли брати з мене приклад, поводитися так, аби не було соромно ані мені, ані їм. Бачив я це й у виборі спеціальності, здобутті вищої освіти. Іншими словами, тепер я би сформулював тодішню свою життєву настроєність, кажучи латинським крилатим висловом, так: «Ad augusta per angusta» (До висот через труднощі).
Щастя – в добрих людях. Із їхньою допомогою мати знайшла мені роботу в «сільпо». Там десять місяців успішно обіймав посаду рахівника. Це відкривало можливість вступу до торговельного технікуму. Однак, – замислюється Василь Іванович, – я не бачив себе в цій професії, хоч потім і продовжував працювати бухгалтером у відділі шляхів районного промислового комбінату, а згодом – головним економістом та головним інженером підприємства. Від вересня 1957-го – заочне навчання на факультеті механічної обробки деревини у стінах відомого Львівського лісотехнічного інституту. По завершенню студій, що випало на 1962 рік, для мене, випускника вищого авторитетного навчального закладу, відкривалися нові можливості спеціаліста, в якого позаду вже був і певний досвід нелегкого життя.
Здається, він назавжди освоїв і керується спонукою святого отця Піо з Петрічеллі: «Завжди на життєвій дорозі йти вперед і ніколи не затримуватись, бо зупинка на ній прирівнюється до повернення по власних слідах». Ця теза фундаментальна в переконаннях В. Зимомрі понині: й уранці, коли планує розпорядок дня, і вечорами, коли аналізує зроблене та обдумує начерки на день прийдешній.
Такий він: із верховинським характером. Завжди учень, збирав і збирає знання, вслухався і вслухається у ритми життя, тримаючи руку на пульсі часу, набуваючи все мудрішого досвіду під гаслом: «Всевишній дає розум і долю, щоб ними розумно користуватися й розпоряджатися для свого щастя і блага людей». Із плином часу він саме так і прагне їх корегувати на житейських плаях. Так як бджола збирає мед: перелітає з квітки на квітку і в наполегливій праці має відрадний результат.
Його відомі незабутні земляки-побратими Василь Гецянин та Микола Сюсько засвідчили, що всюди він був результативним у доброму розумінні цього слова. Траплялося, що подавав не одному з крайових очільників корисні для простих людей пропозиції, в яких перерахував майже всі структури обласного масштабу, котрі – не тільки на його думку – потребують змін та оновлення. Однак його фахове вболівання здебільшого було голосом волаючого в пустелі. Достукатися благородному «Дон-Кіхоту» до їхнього єства було не під силу.
Багато тодішніх функціонерів вважали його наївним мрійником, хоч усе-таки зумів багато зробити. Де б яку посаду не обіймав – завжди дбав передусім про інтереси людей рідного краю, про поліпшення здоров’я, умов праці, життєвого та культурно-освітнього рівня простого трудівника, лікаря та вчителя. Особливо вболівав за долю природи Карпат.
Великий Хосе Марті казав: «Найважча професія – бути людиною». А бути людиною – це означає не що інше, як відчувати, що ти за все відповідаєш і дбаєш про те, що потрібне ближньому та суспільству. Саме таким Василь Зимомря і намагався стати. В його трудовій біографії значаться десятки різних виконавських керівних функцій, пов’язаних із будівництвом, охороною лісу та деревообробкою, комунально-житловим комплексом, мережею заповідної справи, мінеральних вод, медицини тощо. Маємо на увазі періоди, коли він був у 1964 – 1987 роках «конем і волом у ярмі та в плузі» підрозділів Міжгірського лісокомбінату, в ролі голови райплану, заступника голови Міжгірського райвиконкому, голови Свалявського райвиконкому, директора Дрочинської фабрики, а з 1987-го по 1995-й виконував обов’язки заступника директора Ужгородського фанерно-меблевого комбінату. Він також глибоко відчував і «лікував больові місця» управління промисловості обласної державної адміністрації на посаді начальника відділу.
Я (автор цієї статті), наприклад, згадую початок 80-х минулого століття, коли народжувався Синевирський заповідник – нині унікальна перлина Карпат у зоні славнозвісного озера, яке ще називають Морським Оком. У зв’язку з цим не раз доводилося мені разом із професором, академіком Василем Комендарем бувати в Міжгір’ї. Ніколи не забуду, з яким ентузіазмом, аж по-дитячому запально Василь Іванович безпосередньо сприяв позитивному вирішенню багатьох моментів цієї справи та інших заходів із обліку та збереження природоохоронних об’єктів. Про це написав низку злободенних публіцистично гострих статей на сторінках міжнародного журналу «Зелені Карпати».
Щоб не склався такий собі ілюзорний образ ювіляра з-під нашого пера, то процитуємо разом із Миколою Голятинцем рядки про епізоди його діяльності з книжки «Серпантини» академіка Миколи Сюська:
«…Головою райплану (Міжгірського райвиконкому. – Ю. Ш.) став інженер, мій односельчанин В.І. Зимомря. Він не шкодував сил і часу, щоб кожнорічно в районі з’являлися нові підприємства і цехи, нові робочі місця. За його ініціативи в селищі прокладено новий водогін, багато зроблено по газифікації житла, соціально-культурних установ тощо. Споруджено телевежу, і Міжгір’я завдяки цьому, як і частина сіл, отримало змогу вперше дивитися телепередачі з Москви та Києва…»
Аналогічні оцінки людьми, котрі безпосередньо працювали і близько тепер знають про надбання та професійні якості Василя Івановича, можна би наводити й наводити. Особливо на Міжгірщині, якій віддав 25 років роботи. Чимало таких плідних сторінок, наповнених самовідданою працею, у В. Зимомрі є і в уже згадуваних Свалявському районі та Ужгороді, в торгово-промисловій палаті. Про них можна би написати велику цікаву книжку спогадів. Зокрема як працювалося, що радувало й найбільше боліло щодо економіки, ставлення деяких владних держиморд і самодурів до простих «маленьких» людей…
У житті Василь Іванович – невичерпний оптиміст, мислитель. Вважає, що немає нічого, що не переборювалося би працею, та любить повторювати співрозмовникам: «Не кажіть, як сумлінно трудитеся, краще похваліться, що ви зробили».
Такі його сліди на землі й менталітет у вирі життя та в генетичному коді, в духовній харизмі предківського родоводу, що вміє не животіти, а виживати і жити, йдучи за мудрим дороговказом любові до Бога та до ближнього. У свої вісімдесят не має ні мільйонів, ні чужим горбом нажитих маєтностей, а має набагато цінніші скарби: чисту совість перед Всевишнім та людьми, котрі його шанують, і він може їм спокійно дивитися в очі, бо за його літами – чесне життя сумлінного працелюба. А ще – продовження родоводу в пам’яті та сучасному бутті свого славного родоводу: братів, дітей та внуків – відомих науковців, лікарів, письменників, котрі гідно проживали й живуть на рідній землі.
Василь Зимомря упевнений, що людина молода або стара залежно від того, якою себе вважає. Ви, ювіляре, вважайте себе молодим, бо ж Ви – оптиміст. І вигукуйте за нашим крайовим життєлюбом-письменником Василем Діяничем: «Земле, ти – чудесна!»
А ми із вдячністю озиваємось: чудесна ще й тому, що з волі Господньої даєш таких прекрасних дітей неповторної Карпатської породи, як Василь Іванович Зимомря!
Юрій ШИП, письменник, газета “Новини Закарпаття”
