Аня і Марина – подруги з Ужгорода та Мукачева. Але познайомилися дівчата не на Закарпатті, а у Пряшеві – невеличкому словацькому містечку, куди обидві приїхали на навчання до місцевого університету. Через півтора року «безкоштовної європейської освіти» вони повернулися додому. А разом із ними – ще добра половина українців (дехто – одразу після першого курсу), які навчалися на спеціальності «українська та англійська мови». Зараз дівчата щасливі, що вибралися зі Словаччини, склали академрізницю (кілька додаткових екзаменів) і вступили на другий курс філологічного факультету УжНУ, не втративши рік.
«Ми повірили рекламі й дуже хотіли безкоштовно вчитися в ЄС, отримати європейський диплом» – розчаровано кажуть студентки у відповідь на запитання, чому ж поїхали вчитися до Пряшева. Півторарічний досвід Ані й Марини переконує: варто дуже добре подумати й багато дізнатися про навчання за кордоном, перш ніж подавати документи до іноземних університетів. Особливо, якщо мова йде про виші східноєвропейських країн – передусім Словаччини та Польщі.
– Спочатку в нас не було серйозних проблем із викладачами, – розповідає Аня. – Ми непогано вчилися, до справи ставилися серйозно, тож і з екзаменами впоралися. Але вже на першому курсі стали помічати, що українців там сприймають упереджено. У нас були дуже розумні однокурсниці, які закінчили школу з золотими медалями, але на іспитах їм усе одно дуже занижували оцінки. А після першого курсу стало ще гірше.
Дівчата кажуть, що причина – гроші. Виявляється, на кожного українського студента, тамтешні університети отримують фінансування – по 3 тисячі євро. Однак ці кошти виділяються тільки на першокурсників. А вже з другого словацькі викладачі не зацікавлені у «безкоштовних» українцях. Тому й закручують гайки.
– У нашій групі спочатку було 25 студентів, а через рік залишилося 14, – розповідає Марина. – Ми ще дотягнули до зимової сесії другого курсу, склали її, а потім пішли в деканат забирати документи. Перед тим, правда, поцікавилися в УжНУ, чи зможемо скласти академрізницю й бути зарахованими на другий курс, щоб не втратити рік навчання. Коли дізналися, що це реально, вирішили прощатися з Пряшевом.
Дівчата додають: упевнилися, що таке рішення буде правильним, коли дізналися, який неприємний фінал може на них очікувати.
– Були дівчата-українки, які три роки відучилися, написали бакалаврську роботу, а на захисті отримали оцінку, яка не дотягувала до мінімально необхідної, – їм ставили 49, а треба було хоча б 50. Це означає, що вони не отримують диплом і не мають можливості перескласти цю оцінку. Виходить, що три роки життя просто згоріли. Можна, звичайно, починати там вчитися заново, але ж скільки часу втрачається! А, крім того, друга освіта – платна, – пояснюють студентки.
Фінансово, виявляється, також не все так, як у рекламі. Навчання безкоштовне тільки на бакалавраті, а магістратура обійдеться в 700 євро. Про це дівчат, звісно, ніхто не попереджав. Крім того, чимало грошей витрачається в процесі. Починаючи ще зі школи, адже треба хоча б мінімально освоїти словацьку на мовних курсах чи в репетитора.
– Не рахуючи коштів на дорогу, коли їздили додому, у Словаччині ми витрачали на місяць мінімум 120 євро. І це при тому, що дуже економили, – розповідає Марина.
Дівчата жили в університетському гуртожитку. Кажуть, умови там гарні, але через нього українці мають проблеми зі словацькими студентами. Ті злі, бо наші займають їхні місця, а їм доводиться або знімати дорогі квартири, або щодня добиратися на навчання з дому. Ображені словаки навіть створили окрему групу у «Фейсбуці», де виливають злість на українців.
Власне, зі слів дівчат, доволі важка морально-психологічна обстановка – це також причина їхнього рішення облишити навчання. З огидою пригадують найнеприємніший випадок, коли не зовсім тверезий викладач, стикнувшись із ними в коридорі, розкричався: «Ви українки? Тоді відійдіть убік, ваше місце – скраю!»
– На першому курсі я захворіла вітрянкою і три тижні лікувалася вдома, у Мукачеві, – ділиться Марина. – А коли прийшла з медичною довідкою в університет, мала проблему – її не хотіли враховувати як причину пропуску занять. Казали: ми ваш папірчик не розуміємо, дайте словацький документ. А щоб отримати словацьку довідку, мені треба було заплатити 20 євро. Я ледве вимолила, щоб узяли нашу і допустили мене до іспиту. Бо там усе дуже суворо: два пропуски без причини – автоматично недопуск.
Дівчата також пригадали випадок, який трапився з їхнім другом із Вірменії. Хлопець був кандидатом у майстри спорту з самбо й на 2 тижні їздив на змагання у складі університетської команди. А потім йому не хотіли пробачати пропущені в цей час заняття, хоча всі – й викладачі, й працівники деканату – знали, що він захищав честь вишу.
– Таке ставлення до нас не тільки в Пряшеві, – каже Аня. – Знайомі розповідали, що мали схожі проблеми в Кошице. Але ті, хто ще не має цього досвіду, не вірять. Я недавно спілкувалася зі знайомою дівчиною і радила їй не йти туди вчитися. А її мама образилася й розсердилася, ніби я щось недобре хочу зробити її доньці. На жаль… Зараз справді дуже багато українців повертається назад.
Ми попросили прокоментувати цю ситуацію керівників Ужгородського національного університету, однак у ректораті відмовилися від коментарів із етичних міркувань. При цьому підтвердили, що випадок Ані й Марини – не одиничний.
– Ми довго вагалися, чи лишати той університет, думали, радилися, – кажуть, прощаючись, дівчата. – Але, розумієте, найбільша проблема у Словаччині – це ставлення до українців і несправедливе оцінювання знань. Бо навіть якщо ти витримаєш усі три роки і закінчиш навчання, то хто тебе візьме на роботу з мінімальними оцінками в дипломі? В Україні навіть не візьмуть, а не те що в Європі…
Андрій ДЕМ’ЯН
