«Є дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга – вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп».
Олександр Довженко. Щоденник. 18 листопада 1942р.
18 серпня 1941р., близько 20 години, Запоріжжя струсонув потужний вибух. Майже блискавично хвиля до 36 метрів заввишки ринула у 165-метровий пролом, що утворився в греблі ДніпроГЕСу, затопила переважну частину острова Хортиця та прибережні райони міста і понеслася до Нікополя й Марганця, зносячи все на своєму шляху.
За деякими підрахунками, внаслідок трагедії загинуло близько 100 тисяч людей: 80 тисяч – мирні мешканці міста і околиць, біженці; решта – червоноармійці. Німецьке командування оцінило свої втрати у 1500 військових.
Висадження в повітря ДніпроГЕСу нібито стало цілковитою несподіванкою для командування Південного фронту.
Штаб фронту 19 серпня доповідав Сталіну: «Як встановлено слідством, підірвання греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого науководослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Еповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, що такого наказу він не давав. Петровський і Епов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту (який з’єднував Хортицю з лівим берегом) і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви, полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро».*
Слід згадати, що за значно менші провини на той час «світив» розстріл. Надто у воєнних умовах, та ще й під час бойових дій. Тож чи могли підривники Олексій Петровский та Борис Епов діяти «самочинно», без наказу «згори»?
Начальник інженерного управління Південного фронту, на той час полковник, Арон Шифрін згадував, що командування фронту відкидало можливість руйнування ДніпроГЕСу. Шифрін спецзв’язком доповів обстановку начальникові Головного воєнно-інженерного управління. Наступного дня підлегле Шифріну інженерне управління фронту отримало шифрограму за підписами Сталіна та начальника Генштабу Шапошнікова: «У випадку крайньої потреби дозволяється здійснити підрив ДніпроГЕСу».
Через два дні після того з Москви транспортними літаками було доправлено на місце «операції» 20 тонн толу. Вибухівку під керівництвом О. Петровського і Б. Епова заклали в греблю. Ні військових, ні місцевих мешканців про те, що готується, не попередили.
В історичній розвідці К.Сушка, що створена на основі спогадів очевидців, говориться: «Ніяк не второпати (чи, навпаки, дуже все зрозуміло?), як могло так статися, що про майбутню сплановану диверсію та її можливі трагічні наслідки не попередили підрозділи радянських військ, що зосередились у плавнях острова… Вода, що ринулася з верхнього б’єфа крізь пролом у греблі, здійнялася небаченої висоти й неміряної сили хвилею. Частина тієї гігантської хвилі, що прокотилася Новим Дніпром, обрушилась на плавні острова, на озброєних, але беззахисних перед стихією людей. Коли хвиля відійшла, на осокорах і вербах, в’язах і дубах залишились висіти у неприродних позах сотні (якщо не тисячі) захисників соціалістичної вітчизни…»
Невдовзі за вказівкою з Москви Петровського та Епова звільнили з-під варти. Потім вони підривали Волховську ГЕС, виконували різні спецоперації, Епов брав участь у висадженні в повітря московського храму Христа Спасителя і дістав Сталінську премію.
Офіційна радянська версія трагедії тривалий час полягала в тому, що греблю в серпні 1941р. підірвали гітлерівці. (Маніпуляція полягала в об’єднанні двох підривів: 1941р. – червоними, 1943р. – нацистами. Окупанти відновили роботу ГЕС наприкінці 1942р., обладнавши турбінами Siemens, а 1943р., відступаючи, вже вони підірвали частину греблі. ДніпроГЕС почав знову працювати 1950р.)
За іншою радянською версією (вона подеколи лунає дотепер) ДніпроГЕС знищили спецпідрозділи НКВД, але у зв’язку з «необхідністю зупинити наступ німецьких загарбників». Мовляв, «завдяки» вибуху хвиля змила німецькі переправи й потопила багато німців. Однак ця версія не має під собою підстав: гітлерівці захопили Запоріжжя аж через 46 діб потому.
Масшаби трагедії найповніше відображають цифри, наведені авторами монографії «Запорізький рахунок Великій війні 1939—1945 років»: «Від повені постраждали ті, хто проживав на понизовій частині Запоріжжя й у селах по обох берегах Дніпра. Деякі села та хутори повністю змило. Окрім того, плавні влітку були місцем активної господарської діяльності мешканців прилеглих до ріки населених пунктів. Там випасали худобу, заготовляли ліс, ловили рибу, збирали гриби, ягоди, лікарські рослини, будували тимчасове житло. Тобто біля води постійно знаходилися сотні, якщо не тисячі, жителів краю.
Але на порядок більше було тих, кого до Дніпра привела війна. За декілька днів його перетнуло 50–70 тис. біженців. Відчувши себе у відносній безпеці, вони зупинялися для відпочинку в затінку дерев біля прохолоди ріки.
…в Запоріжжі 45 тис. осіб записалося в ополчення. В області загалом ополченців було 200 тис. Більшу частину з них стягнули до Дніпра для участі у відбитті очікуваної спроби німців форсувати ріку. Біля ріки концентрувалися сили стрілецької дивізії (один з її полків залишився в пастці на Хортиці), полку НКВС, двох артилерійських полків, менших підрозділів, які до підходу основних сил армії утримували Запоріжжя. Особовий склад цих частин сумарно нараховував понад 20 тис. бійців. У ніч на 18 серпня в широкій смузі від Нікополя до Каховки і Херсона почався відхід на лівий берег двох загальновійськових армій і кавалерійського корпусу. А це ще 12 дивізій (150–170 тис. солдат і офіцерів). Відштовхуючись від наведених нами вище даних, назвемо орієнтовне число – 450 тис. осіб, що потрапили в зону ураження»…
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
