Чи існувала в Ужгороді масонська ложа – історія про це мовчить. Мовчить уперто. Навіть героїчно. Як партизан на допиті. Зчепила зуби, вирячила очі: «Аж би мене різали, аж би мене розстрілювали!» Ага, зараз, заріжемо і розстріляємо. Бо й як же не зарізати? Адже усюди вони були – куди лиш не кинь оком. А Ужгород – що, у тім’я битий? Та довести його до такого стану, як зараз, могли виключно масони! – пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Так і ввижається: засіли вони отут, у самому центрі Європи, десь у підвалі на Винничній, і плетуть інтриги, планують перебудову всесвіту. Ну якщо не цілого всесвіту, то хоча би нашого міста, яке саме по собі є цілим космосом.
Насправді вони таки були, цілих троє. Ну, може, четверо. Мали свою ложу. Ну, може, не ложу, але стіл, за яким можна посидіти – таки точно. У XVIII ст. тих масонів було по цілій Європі – як собак небитих. Не всі такі круті, як англійські лорди. Ні, більшість тодішніх масонів були прості ремісники, які щойно виборсалися із кріпацької неволі, порвали із сільським способом життя, але й до міського ще не призвичаїлися. А коли людина у стані «між», тоді кортить найбільше єднатися, аби підвищити свою значимість, аби не було так самотньо і лячно.
Переважали серед них мулярі і штукатури – практично як і серед нинішніх наших заробітчан. Для них ложа-то була така собі мініатюрна профспілка, де можна було поплакатися у жилетку таким самим сіромам на власну недолю. Це потім масони стануть крутити долею цілого світу як циган сонцем. А тоді вони ще не могли дати владу навіть власній долі. Тому про інтерес їхніх далеких нащадків до цього питання перші ужгородські масони не відали. Вони просто любили собі попосидіти після напруженого робочого дня.
Особливо якщо той день видався теплим і погожим, як ото зараз, і до рідних сварливих дружин не дуже кортіло. Дьордь, Ян і Петер любили роздавити на трьох жбан вина і посперечатися. Бо були вони аж надто несхожими: Дьордь – замріяний романтик, Петер – цинічний скептик, Ян мав то усе в носі, але ж мусив і він з кимось випити та посидіти?! Тому волею-неволею виступав третьою силою і по черзі підколював то одного, то іншого.
– А от уявіть собі, як то буде добре в нашому місті через триста років!
Що у цьому місті хоч колись може бути добре, колегам вірилося дуже слабко. Тому Дьордь обзивав їх Хомами Невірними і малював запаморочливі картини. Усі матимуть карети, але коні будуть пахнути тільки фіалками. Димарі будуть високими-високими, тому дим буде десь угорі і ніхто не кашлятиме. Корови їстимуть виноград і доїтимуться відзразу вином. Замість дубів у лісі будуть хлібні дерева, які родитимуть булки.
– То що ж тоді люди чинитимуть? – запитав Петер.
– Будемо щодня пізнавати Бога і славити його! – переконливо відрізав Дьордь. – Кожний день буде для нас, як Великдень.
– Йой, та наш хлоп такого великого щастя не витримає! – підключився Ян. – Нам коли надто добре, то вже недобре.
– Нічого ви не розумієте, – гарячкував Дьордь. – Наші нащадки любитимуть одне одного і стоятимуть за своїх горою. Будуть уміти і попрацювати і відпочити. Місто стане найкращим у світі, тому всі мріятимуть тут оселитися. Взимку тут не буде холодно, а улітку буде прохолодно, все потопатиме у затінку. Уж буде великою річкою, по якій кораблі підійматимуться аж із Дунаю. Везтимуть різний крам, а вже з Ужгорода його розвозитимуть на возах на всі боки. Роботи буде доста, але то все тільки на радість. А вечорами співатимуть і танцюватимуть, казкуватимуть собі, як ото ми зараз. Тільки будуть значно щасливіші.
– То що, у них вино буде хмільніше, а тютюн міцнішим? – знов не повірив Петер.
– Може й так! – поважно мовив Дьордь (треба ж було із чимось погодитися). – Але вони будуть радими і без того.
У принципі, єдине, що вони вгадали, це була гіпотеза Петера. Справді, таких трунків, як ми маємо зараз, нашим предкам ще і не снилося. Та що там снилося! Навіть у стані білої гарячки вони не могли передбачити усієї тієї хімії, ГМО і просто сурогатів, які ми зараз вживаємо. Від цього вони би самі давно відкинули би копита, а ми – нічого! Щасливішими ми від того не стали, але ж треба було нашим предкам у щось вірити! Що коли не вони самі, то їхні далекі нащадки сподобляться благодаті. Три століття проминуло, а люди і досі продовжують у це вірити, особливо коли наближається Великдень. Бо цей день просто створений для щасливих мрій. Навіть коли потім вони не збуваються, все одно мрії виконують свою терапевтичну роль. Тож мріймо! Гірше від цього вже не буде.
Сергій ФЕДАКА, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
