На Закарпатті населення в минулих століттях прагнуло до навчання та освіти. Цьому надавалося неабияке значення, бо тут завжди з повагою ставилися до людей, які вміли читати, писати або мали відповідну базову підготовку та кваліфікацію. А якщо хтось закінчив виш, то перед ним відкривалися великі можливості. Такі люди займали високі посади в державних та релігійних організаціях, до їхньої думки прислухалися.
До ХІХ століття вищу освіту в нашому краї могли мати лише багаті особи та діти служителів релігійних громад. Відомо, що Закарпаття ще в ХІІІ ст. було поділене на 4 комітати, і так залишалося аж до 1919-го. Лише після Першої та Другої світових воєн сталися незначні зміни в деяких місцевих громадах, території яких відійшли до Румунії, Угорщини. У цих комітатах вищих навчальних закладів не було, тому кмітливим молодим закарпатцям доводилося здобувати освіту за кордоном. А ось школи в деяких місцевих громадах існували з незапам’ятних часів, їх організовували по всіх селах, в основному, при церквах. Та вся біда в тому, що навчання в середні віки велося латинською та німецькою мовами, й архівні матеріали цього періоду опинилися в різних державах, а ті, що збереглися, неможливо прочитати через погані умови зберігання. Спеціалістів із латинської мови тепер дуже мало. Тож багато цікавих документів того часу залишаються ще й не перекладеними на сучасну українську мову. Вони навіть не перенесені на електронні носії.
Територія Закарпаття в ті далекі часи входила до складу Угорщини, а з цієї держави у середньовіччя до європейських університетів виїхало навчатися аж 13 тисяч студентів. (Особливо багато молодих людей поїхало потім у ХІХ ст. Наприклад, у 1801 – 1919 роках – 20 тисяч). Велику популярність у той час мав Віденський університет, де до 1525-го з 4 комітатів Закарпаття навчалося 16 студентів. Із цієї кількості в період турецької окупації (1451 – 1475) – 11 осіб. Шестеро з них – вихідці з Угочанського комітату (теперішній Виноградівський район). Першим у цьому комітаті, хто здобув вищу освіту, був житель с. Черни Ніколаус Форкаш де Орнат, який у 1456-му одержав диплом Віденського університету, чим увійшов у місцеву історію та прославив своє село. А другим – Андреас де Сород із Широкого, який у 1504 р. захистив диплом там же.
Наших земляків залюбки приймали й до польських вишів. Першим, хто записався студентом Краківського університету, був Ладіслаус де Цап, а через 2 роки його прізвище зустрічається в Празькому. Саме Краківський університет підготував аж 65 дипломованих спеціалістів, вихідців із Закарпаття в середньовіччі.
Навчання за кордоном у ті часи було великою розкішшю. Кандидат у студенти мусив мати відповідний майновий статус та хорошу підготовку з основних дисциплін, вільно володіти латинською та ще кількома мовами. Таку можливість, в основному, мали діти заможних угорців, їх кількість становила 50% від усіх студентів, німці та євреї – 22%, русини – менше 5%.
Першим єврейським студентом із Закарпаття був Готесмен Ніколаус, який у 1828-му вступив до Віденського технічного університету. Дуже багато євреїв навчалося у вишах імперії Габсбургів, а з 1848-го – у Німеччині. Тут вивчали медицину (82 особи), гуманітарні науки (41), інженерні (29), юридичні (25). Після закінчення навчання вони внесли значний вклад у розвиток нашого краю. Воістину правдиво говорить народна мудрість: ученому – світло, а невченому – темнота. Тож книжка Ласло Сьочі «Закарпатські студенти в закордонних університетах 1407 – 1919 р.» відкриває історичну істину, яку приховували архівні фонди протягом декількох століть. Дослідження доводить, що прагнення вчитися завжди було притаманне для жителів нашого краю. Особливо воно потрібне тепер, коли кризові явища охопили нашу країну в усіх сферах державного управління та економіки. Вивести з цього стану нас можуть лише освічені люди. Тож молодь має про це пам’ятати, бо цю місію виконуватиме саме вона: через освіту – до файного життя.
Василь ІВАШКО
с. Черна, газета “Новини Закарпаття”
