Снек-бар “Під замком” на самому початку 1988 року заснував виходець із Тячівщини Юрій Руснак – людина-романтик, представник тієї генерації закарпатців, котрі ще застали залишки місцевого буржуазного шику. Від першого дня роботи кафе і до сьогодні пан Юрій працює у ньому кожного дня. Він незмінно зустрічає відвідувачів, намагаючись з кожним познайомитися, розповісти про свій заклад і його цікавий інтер’єр. “Під замком” – справа усього його життя. Тож саме господаря закладу “Про Захід” попросив розповісти 10 маловідомих фактів про історію кафе-музею.
1. Початок
– “Кафе “Під замком” у нинішньому вигляді могло і не бути, якби мені з італійськими друзями вдалося втілити в життя інший проект. Колись вони приїхали до Ужгорода і були вражені закинутою будівлею старого млина навпроти альпінарію. Вони задумали інвестувати у цей об’єкт гроші, відкривши у ньому готель, який так і мав називатися – “Старий млин”. Ми відфотографували там розташування кожної дубової балки, все обходили і обдивилися. Але міська влада не могла, або не хотіла нам дати цей об’єкт в оренду. Довго ми ходили, довго просили, але нічого не добилися. Потім же млин просто знесли”.
2. Назва
– “У народі моє кафе часто називають “Снек-бар”-ом. Ще й зараз іноді приходять і питають: а ви змінили назву на “Під замком”? Я же пояснюю, що цей заклад від самого початку називався “Під замком”, просто перед назвою (часи тоді настали більш вільні і хотілося привнести чогось західного) ми написали “снек-бар”, тобто, бар, де подають закуски – снеки. Люди же сприйняли це за назву, і досі, навіть через 30 років, так кафе називають.
3. Традиції
– “Наше кафе цікаве тим, що люди, котрі приходять сюди через 30 років, бачать тут усе те ж саме. Наприклад, фірмовий бутерброд “Снек” ми подаємо від першого дня роботи. Придумала його рецепт моя покійна дружина Марія. Але рецепт не розкажу, він секретний. Так само досі подаємо грінки з чорного хліба з часником, вони незмінно популярні вже 30 років. Майже від початку роботи закладу почали ми робити і традиційні закарпатські недільні бульйони. Потім кухня стала більш різноманітною.
Ще про незмінність таке скажу. 15 років стояла тут у нас парасолька. Красива сучасна парасолька з іменним тисненням на ручці. Її забула одна відвідувачка, ужгородка, котра незабаром після того виїхала у Нідерланди. І от коли вона через 15 років знову повернулася до Ужгорода і зайшла у кафе, яким було її здивування, коли вона побачила свою парасольку на тому ж місці, де її залишила! Жінка тоді сказала: “Якщо вона тут пробула 15 років, хай залишається і далі”.
4. Скарб
– “Небагато людей знають, що колись у приміщенні кафе знайшли скарб. Було це ще у ті часи, коли нинішня зала була поділена навпіл стіною. За нею була облаштована малесенька квартира, в якій проживало бідне подружжя. Саме вони розповіли, як одного разу до їхньої квартири прийшли два чоловіки, як вони розповідали, з США. Туристи мали в руках карту, дали чоловіку і жінці 100 рублів (на ті часи шалену суму!) і попросили годинку десь погуляти. Коли через годину подружжя повернулося, побачило у своїй кімнаті отвір у стіні над грубкою. А в руках у одного чоловіка була невеличка скринька. Скоріше за все, то були нащадки заможної єврейської сім’ї, яка сховала свої фамільні цінності перед відправкою у гетто. Потім, коли я викупив квартиру подружжя, я ще раз розібрав стіну над грубкою, але нічого вже там не знайшов”.
5. Схованка євреїв
– “Ще одна схованка розміщувалася в іншій частині приміщення кафе. На нашій нинішній кухні я звернув увагу на нелогічну стіну. Розібрав її і знайшов невеличке прямокутне “глухе” приміщення, на стелі якого був круглий отвір. Той отвір з’єднувався з квартирою наверху, у якій тоді проживала старенька бабуся. Вона знала, що у її вітальні під килимом є незрозумілий круглий отвір з входом у підвал, і припускала, що її батьки у часи Другої світової війни могли там ховати євреїв.
6. Парканчик
– “Коли я відкрив кафе “Під замком”, задумав поставити на вході до нього невеличку огорожу, аби відвідувачі не виходили одразу на проїжджу частину. І от іду я одного дня по площі Театральній і бачу абсолютно варварську річ: екскаватор руйнує стару ковану огорожу від пішохідного мосту до філармонії, зіштовхуючи її вниз, прямо на берег річки. Міська влада тоді задумала поставити там такий же паркан, як на протилежному боці річки, аби було однаково. Я – не крадій, просто так забрати огорожу не міг, тому пішов до міської ради і попросив для кафе один невеликий шматок. Там сказали: бери хоч усе! Я пішов на берег річки (огорожа там просто валялася, перехожі на неї зовсім не звертали уваги, ніхто й не думав обурюватися з приводу того, що красивий старовинний паркан просто знесли) і підібрав собі потрібний шматок. Саме його ви тепер бачите на вході до кафе “Під замком””.
7. Інтер’єр
– “Мені – 66 років, і я ще той консерватор. Я ріс, коли продавали цукор куснями, шоколад шматками з мішків, а пиво – з дерев’яних бочок. Мені приємна традиційна простота, і саме таким я зробив своє кафе. Від самого початку я чітко знав, де має знаходитися кожна старовинна річ, тому нині і не можу нічого переставити, бо тут усе на своєму місці. Музей починався з однієї полички над каміном, потім старих речей ставало все більше. Щось купував, щось дарували. Загалом тут панує такий собі міщанський безлад: дрова біля каміну, солома на підлозі. Хтось каже, що речей вже аж занадто багато, але мені подобається, бо це все-таки не інтер’єр житлового приміщення, а музей.
Скільки точно тут зберігається речей – не знаю, опису їхньої кількості не веду. Час від часу колекція поповнюється, але часто речі і крадуть. Нещодавно відвідувачі вкрали, наприклад, красивий перекидний календарик з барної стійки. Але найбільше серце болить за дуже гарну інкрустовану вазочку, яку я пам’ятаю з дитинства у своїй сім’ї. Я дуже нею дорожив, але не вберіг – вкрали.
Також часто гості мене просять продати якусь річ. Я у таких випадках кажу: якщо все продам, куди ви наступного разу прийдете – у пусті стіни?”.
8. Фотографії
– “За барною стійкою висять кілька фотографій, на які часто звертають увагу відвідувачі. Це – особливий куточок кафе. Ця жінка на фото – моя мама. Вона воювала на кавказькому фронті, мала два ордена Червоної зірки, була двічі поранена. Після війни її направили у Середнє Водяне на роботу. Там вона і познайомилася з мої батьком (ось він на другому фото) – угорцем, котрий у Другій світовій війні воював на іншій стороні. Це їм не завадило створити сім’ю. А на цій фотографії вже я – молодий і красивий, ще у ті часи, коли служив у Німеччині у роті почесного караулу.
9. Заходи
– “Моя друга дружина каже, що я глупий альтруїст. Але може через те, що мені ніхто нічого в житті не дав, я хочу тепер дати іншим можливість проявити себе, хочу допомогти. Спонсорством, грошима цього зробити не можу, але можу дати приміщення кафе безкоштовно, якщо бачу, що тут хочуть провести цікавий захід. Тут вже і фільми знімали (зокрема, “Урсус”), і кліпи, і книжки презентували, і співали, і танцювали, і вегетаріанські страви готували – чого тільки не робили!
Одного разу тут була навіть труна. Уявіть собі березневий вечір, холодний і дощовий. У кафе на фестиваль “Березневі коти” зібралося багато молодих людей, котрі читали вірші. Раптом вхідні двері відчиняються навстіж, і до приміщення заносять труну. Мені пояснили, що це – реквізит, який взяли в оренду для того, аби здійснити акт поховання старої поезії. Але найцікавіше сталося по завершенні заходу. Молоді поети попросили, аби труна тут побула до ранку, бо їм ніде її подіти. А моя сестра тоді лишалася тут ночувати, і категорично відмовлялася залишатися на ніч в одному приміщенні з труною. Так і понесли її вночі ці четверо молодих поетів у дощ і вітер кудись вниз вулицею. Це було неймовірне видовище!”.
10. Святкування
– “Кафе “Під замком” планує гучно відзначити своє 30-річчя. Наразі ми є одним з найстаріших діючих кафе Ужгорода, і дуже цим пишаємося. Тому вже незабаром ми запросимо гостей на відкриття виставки емальованих табличок часів Австро-Угорщини і Чехословацької Республіки. До моєї колекції табличок приєднаємо колекції ще двох ужгородських колекціонерів. Разом буде більше півсотні унікальних експонатів, на які буде цікаво подивитися. Тож наперед запрошую усіх!”.
Юрія Руснака розпитувала
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
