Кожному з нас хочеться див. Навіть якщо вони ілюзорні.
– Василю, звідки захоплення фокусами? Із чого все почалося. Розкажи трохи про себе.– Мені 21 рік. Я народився і виріс у селі Липча Хустського району. Зараз навчаюсь в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв на фокусника-ілюзіоніста. За цією професією хочу працювати й надалі, розвиватися та вдосконалюватися.
— Девід Коперфілд вперше здивував рідних коли йому було всього чотири роки. Твої рідні коли дізналися про таке незвичне захоплення?
— Тоді, коли я почав це робити. Тоді мені було 16 років. З одного боку, це трохи пізно, а з іншого – не так важливо, коли почати чимось займатися, головне – знайти себе. Хтось може щось робити і з десяти років, і про нього ніхто не знатиме, а хтось може почати в двадцять і стане відомим на весь світ. У кожного свій підхід до справи, або талант. А в фокусника він має бути неодмінно. Це, як школі… у одних дітей виходить гарно малювати, а в інших – бігати, співати. Тож потрібно розвивати в собі те, що краще виходить. А мені найкраще вдається дивувати людей.
— Випускники шкіл у більшості ідуть вчитись на юристів, лікарів, вчителів, а ти пішов на ілюзіоніста. Це – незвично. І взагалі подібну професію обирають одиниці. Чому спало на думку обрати саме такий фах? Як батьки сприйняли такий вибір?
— Позитивно. Мені подобаються фокуси, просто імпонує показувати щось цікаве іншим, дивувати друзів. Спочатку про роботу не думав. Але поступово такі думки з’являлися. Мене почали запрошувати на весілля, дні народження, у школи, дитсадки до дітей… і все закрутилося. Ми з другом об’їздили вже все Закарпаття. Вчитися до естрадно-циркової академії я пішов тоді, коли вже був впевненим у тому, що хочу цим займатися, і займався фокусами до того вже більше двох років. Тобто, мій вибір був свідомим. На мою думку, людям треба показати, якими цікавими можуть бути елементарні речі. Загалом батько мене підтримує, а ось мама вважає, коли відбувається щось нове, то це напевно – погано. Їй потрібно все показати, розтлумачити, що новації можуть бути позитивними.
— Але ж ти знаєш, що Закарпаття – край досить релігійний, а священики не дуже схвально відгукуються про подібні професії… і взагалі не надто в захваті від діяльності акторів, рок-музикантів…
— Багато ілюзіоністів дуже велику увагу приділяють рукам, усіляко тренують їх, роблять масажі, розцінюють руки, як головний інструмент. Що можеш сказати з цього приводу?
— Я теж тренуюся… щодня, намагаюся на це виділяти якомога більше часу. Наприклад, для пальців є різні розминки. А от щодо масажів – не знаю, я їх не роблю. А тренуватись просто необхідно. Можна це робити з абичим. Наприклад, монетку крутити між пальцями, карту, або ручку. Головне – аби пальці постійно були в русі, працювали. Зазвичай увечері, коли дивлюся фільм, голова зайнята сприйняттям сюжету, а руки працюють.
— А улюблені предмети для тренувань є?
— Найбільше люблю монети. Мені вони подобалися ще тоді, коли лише починав захоплюватися фокусами. А загалом мені до снаги тренуватися із квітами, із бульбашками. Але є ще й багато предметів, із якими я не пробував робити фокуси, але з якими хочеться це зробити. Я постійно шукаю щось нове, те, із чим ще не працював. Те, що вже показали інші, не завжди приваблює. Скажімо, в академії є в нас завдання – у першому семестрі маніпуляції із кульками, із картами. Це – класика, предмети, із якими працюють усі. Якщо ці речі кожен фокусник тримав у руках і щось із ними робив, повторювати за іншими їхні трюки нецікаво. Хоча більшість так і робить. А я намагаюся придумати щось своє, і в мене це виходить.
– Хто для тебе є прикладом у роботі та творчості? У кого вчишся?
– У мене немає кумира. Приклад ніколи не беру з когось одного. Є багато відомих фокусників, які мені подобаються за щось, за якусь рису чи якесь уміння. Але в кожного з них є щось своє, авторське мистецьке «обличчя» або власний творчий штрих. Тому не можу сказати, що є хтось один, хто подобається мені у всьому, хтось, кого хочеться наслідувати у професії. Я хочу робити так, як я. Переконаний, що в нашу справу може привнести щось своє кожен фокусник. Як і в будь-якій іншій професії. Тому навіть думати намагаюся не як усі, а по-своєму, шукаю те, що ще не знайшли інші.
– Яку основу дають педагоги для майбутньої професії фокусника, чи легко вчитися, чи усе ж, тонкощі потрібно опановувати здебільшого самотужки?
— Мій викладач із фокусів – найкращий! Він – хороша людина, і мені з ним дуже цікаво. Щодо бази. То є різниця – тренуватися самому чи робити це з тренером. Звісно, з наставником результат буде набагато кращим. Адже якщо людина в чомусь добре орієнтується і спостерігає за іншим збоку, може щось підказати, спрямувати, допомогти. Я ж себе збоку не можу бачити, та й навіть у дзеркалі ефект буде не той, бо перед глядачами все виглядає по-іншому. Хоча перед дзеркалом теж треба тренуватися і виправляти недопрацювання. Викладач же і є тим глядачем, який може сказати без дзеркала: це добре, а це – ні.
– Але ж викладачі можуть і насварити, коли їм щось не подобається… Як реагуєш на критику?
– Я її, якщо чесно, дуже рідко чую, але реагую на неї адекватно і добре, бо переконаний, що немає межі людській досконалості, тож над собою працювати слід безперестанку.
– Кажеш, що любиш дивувати інших. А чим можна здивувати тебе?
Звісно! Завжди можна знайти щось таке, що я не бачив. Коли на щось дивлюся вперше, це мене, безумовно, може здивувати. Але такого небагато. Адже навіть фокуси можна вивчити, побачити у відповідних місцях, існують спеціальні сайти, де вони продаються.
– У наш час, коли все в житті розвивається досить потужно, багато людей розгадують таємниці фокусів, нехай навіть трохи примітивні. У залі такого глядача можна відчути?
– Можливо. Інтуїтивно. Але людям мої виступи завжди подобаються. Вони вдячні,аплодують, радіють, усміхаються, дякують. А хто розуміє… Ну… можна розгадати один-два фокуси, але не всі. Таких людей неодмінно здивують інші номери. Я ж не показую один фокус. Отже, залишити байдужим глядачів просто неможливо.
— Яка різниця між фокусником та ілюзіоністом?
— Фокусник – це людина, яка використовує тільки спритність рук, тобто, може взяти будь-який предмет і з ним показати фокус. А ілюзіоніст використовує великі ілюзії, приміром, скриню, у якій зникає жінка і з’являється мотоцикл. Тут прудкість рук уже не потрібна, бо замість людини працюють певні реквізити.
– А тобі що ближче?
– Фокуси. Це – важче і мені цікавіше. Що легше – не так приваблює. Постійно ставлю перед собою планку, якої ще не досягав. Та й прудкість рук більше цінується між самими фокусниками.
– Чому діти неймовірно радіють фокусам? Як гадаєш? Із ким цікавіше працювати – з малечею чи з дорослими?
– І з тими, і з іншими. А щодо дітей, то вони щиро вірять у диво, вони більш відкриті до сприйняття чогось нового, цікавого, чарівного. Вони ще не зіпсовані життям. Для них цікаво, як квітка змінює колір, як сонце світить, як пташка летить, чому не падає коли підіймається в небо. Тож, коли вони бачать щось дивне в житті, їх це захоплює. Тому часто на весіллях діти мене просто «захоплюють» у полон, деколи навіть заважають працювати. Але я їх дуже люблю за це!
— А чи не дивують висловлювання, коли кажуть, що фокуси – це магія, чаклунство, обман?
— Думаю, кожен бачить те, що хоче бачити. У мене немає мети обдурити, я дивую. Так, це – своєрідний обман, певна ілюзія. Але ж я не обманюю… роблю все щиро, а люди деколи самі платять гроші за те, щоб їх обманули. І фокуси не є ніякою магією, це – творчість і цьому може будь-хто навчитися, потрібні тільки бажання, час і наполегливість. Хоча все насправді не так легко, як здається з першого погляду.
— Колись, фокуси використовувалися як спосіб маніпулювання людьми, і вже потім вони почали сприйматися як розваги. Але мені здається, що й зараз дехто впливає на інших із метою добитися свого. А ти маніпулюєш людьми?
— У хорошому сенсі слова хіба що… аби більше сподобатися дівчині, то чому б ні. Хоча навряд чи це маніпуляція. Загалом, як тільки познайомлюся з кимось, фокуси не показую. І це стосується не лише дівчат, але й друзів. Хай знають мене не як фокусника, а як особистість. Тому думаю, краще фокуси показувати пізніше.
— Але ж коли знайомишся з людьми, хіба не питають, де працюєш, на кого вчишся?
— Питають. І коли зізнаюся, одразу просять показати фокус.
— І як? Показуєш?
— А чому б ні? Якщо людям цікаво, роблю це залюбки.
— Моє ставлення до них позитивне. Пробував… у Санкт-Петербурзі та в Києві. У Петербурзі був учасником міжнародного форуму ілюзіоністів, який тривав три дні і включав також конкурсну програму. Там я посів третє місце у номінації «Сценічна магія». На цьому не збираюся зупинятися. Є серйозні, світові конкурси, чемпіонати серед фокусників. Тож, у мене все ще попереду.
– Твої однокурсники і друзі охоче діляться з тобою власними секретами? Чи кожен тримає свої напрацювання та ідеї у таємниці?
– Усе залежить від взаємин між людьми і самих людей. Хтось хоче розповідати, а хтось – ні. Здебільшого між собою ділимося задумами, навіть радимося, як і що можна краще показати. Адже інші можуть щось підказати і якщо про фокус знають однодумці, це може бути великим плюсом. Але тут уже важливий фактор довіри. Є, звичайно, фокусники, які не хочуть нічим ділитися з іншими. Та показати фокус – це вже означає поділитися, бо всі ми можемо одразу зрозуміти тонкощі й повторити. Хіба що використано якісь особливі власне свої реквізити. Такий один фокусник у нас є. Він виготовляє всякі пристосування, які не можна купити у магазинах.
– Багато відомих фокусників мають особистих майстрів, які шиють їм сценічний одяг, адже в костюмах є багато потаємних кишень і усіляких хитрощів. Тобі теж шиють чи купуєш звичайні костюми?
– Насправді такий костюм можна пошити у будь-якому ательє. Можна купити і в магазині стандартну річ і потім її доопрацювати, доповнити своїми деталями. До того ж, є багато фокусів, для яких взагалі спеціальний костюм не потрібен. Можна мати просто скриньку для реквізиту. Але щоб виступ був більш цікавим, костюм краще мати. Тому з кравцями можна домовитись – і вони пришиють потрібні кишені та інше туди, куди слід.
– Після закінчення академії які плани на майбутнє? Де себе бачиш в житті?
– Цілей у мене дуже багато…
Але чимало молоді вчиться, здобуває професію і йде працювати не за спеціальністю. Деколи не хочеться, деколи немає роботи і занепадають духом, їдуть на заробітки і рутина затягує.
А я хочу й надалі працювати в цьому напрямку. Якщо дивитися на фокуси глобально, мрію трохи покращити цей жанр. Більшість людей, на жаль, мало знають про мою професію. Якщо спитати на вулиці в них, хто такий фокусник, і який він на вигляд, більшість скажуть, що то дядько у циліндрі та фракові із тростиною, якою жонглює… мало не клоун. Тому хочеться показати суспільству, що сучасний фокусник інакший, що він може бути цікавим для всіх.
– Зараз багато фахових артистів як циркового жанру, так і музикантів їдуть за кордон. Чи виникають подібні думки?
– Мені Україна подобається. Чому всі втікають у Європу? Бо вважають, що там більше платять. Але якщо хтось хоче їхати за кордон і там розпочинати справу, то це треба робити якомога скоріше і працювати в такому випадку саме там.
Якщо ж почати самостверджуватися тут, а далі виїхати, десь пожити в іншому куточку світу і повернутися, то тут того артиста через роки вже ніхто пам’ятати не буде. Проте я переконаний, що розвиватися можна не лише десь… а й у нас, в Україні. Так… у нас можна менше заробити, але мені не хочеться виїжджати в іншу країну.
– А в якій країні найсильніша школа ілюзіоністів, фокусників?
– Та я взагалі не знаю, чи є ще десь школи фокусників кращі за нашу Академію. Загалом більшість представників цієї професії вчаться або самі, або в інших фокусників. Принаймні, в Україні фокусників готують лише у нас, а в Росії такого навчального закладу взагалі немає. Що ж стосується країн Європи, то точно сказати не можу. Але мене цікавить лише Україна.
— Тим не менше, ти переглядаєш фільми з виступами інших, різні відео. Що це дає для професії? Адже кажеш, що не любиш повторювати фокуси інших.
— Це корисно хоча б для того, щоб не робити те, що вже бачив.
Багато хто не хоче переглядати, бо каже, що це може накласти на творчість чужий відбиток. Мовляв, краще щось самотужки нафантазувати, ніж витрачати час на перегляди вже придуманого.
Але перегляди виступів інших мотивують щось творити. Коли довго не дивлюся нічого фахового, ця мотивація потроху стає слабшою. Тому її весь час потрібно підживлювати новими яскравими враженнями, знайомствами, спілкуванням із іншими фокусниками.
— У Інтернеті є багато приколів, коли фокусники «знущаються» над аудиторією. Хтось – над поліцейським, хтось – над лікарем. А у тебе були випадки, коли в транспорті хочеться трохи посміятися над кимось із пасажирів?
— Це смішно і цікаво. Але в мене такого ще не було.
— Дякую за цікаве спілкування! Успіхів, натхнення, нових цікавих фокусів і багато глядачів!
Михайло НОСА, zakarpatpost.net
