Не люблю ювілейних статей. Хоч ніби це святе – традиція, як-не-як. А от про непередбачуваного Семана, якому цьогоріч навесні виповнилося б 80, усе ж хочеться говорити без обов’язкового офіціозу.
Художник Семан – це дитинність, вибух емоцій. Це, зрештою, ужгородське метро. Саме так назвав його квартиру колись Параджанов, який випадково побачив у вікні цікаві картини. Скільки безмежно талановитих людей опинялося в цьому метро, в якому й донині помітна присутність імпровізатора Ичі. Адже пам’ять про художника береже його вдова пані Катерина. І вона намагається реставрувати минуле Ференца Семана, щоб воно стало сьогоденням.
Пригадує, як малим Ичі був присутнім на похоронах Ромжі. Або як помер його дідико. Ичіко слухав оті молитовні співи, і раптом заснув – просто під труною дідуся. А ще – як у 1944-му родина перебралася в цю квартиру з вулиці Золотої. Оскільки батько був у церковній двадцятці, то й отримав тут житло.
Або чого варта табличка з емалі, яку знайшли на горищі й почистили від пилюки. Тут було виведено: «Янош Семан, спеціаліст із міжнародних зв’язків та кредитів». Очевидно, ця табличка зуcтрічала гостей при вході у під’їзд будинку. Взагалі квартиру родині виділили наверху. А поки всі жили тут. На той час сестра Ичі виїхала в Угорщину. До неї згодом прийшов погостювати брат і став «невозвращенцем».
Тож Ичі жив разом із батьками. Робочий стіл, лампа – облаштування кімнати зараз вимальовується хіба завдяки старим фотографіям. На одній із них схоплено мить, де є друкарська машинка, а старший Семан перемовляється з кимось із гостей, котрий дуже нагадує Ерделі. Відомі люди міста любили тут бувати. Адже, як не крути, всі шляхи пролягали повз будинок Семана, принаймні на щоденний ужгородський базар. Та й Ерделі справді любив сюди заходити. А бувало, що Магда (дружина художника) постукає у вікно, попросить сигарети для Бейли.
Але доля пошматувала й життя родини Семанів. Батька забрали на Донбас. Щоправда, в шахту він жодного разу так і не спустився. Адже й на землі згодилися його знання мов та талант фінансиста. Тож Ференц-старший став там перекладачем.
Життя тривало далі. Давно немає Семана-старшого. Немає й Ичі Семана, без якого, здавалося, неможливо уявити життя нашого міста. І тільки світлини можуть зараз розповісти про його повсякденну непередбачуваність. Ось на одній Атанас Фединець (син професора Фединця) та Ичі влаштовують імпровізовані сценки. Семан із парасолею, в сукні з білим комірцем, із лорнетом – вдає з себе манірну даму. А його двоюрідний брат у циліндрі, костюмі, очі випромінюють неабиякий захват перед цією нібито бездоганною пані.
До речі, в цьому товаристві витівниками були Ичі-1 та Ичі-2. Другий – це художник Дунчак, роботи якого чисті й прозорі, наче скло. Антуражем у таких їхніх спільних імпровізаціях могло стати, що завгодно, – всілякі мережива, розписані тарілки…
Відома також фантастична любов Семана до подорожей. Це вже з юності так склалося. Причому мандрівки могли стати несподіваними і для самого Семана. Одного разу приїжджає Ичі до доброго друга в Ленінград. А той одразу наказує перевдягнутися в строгий костюм, нічого при цьому гостеві не пояснює. І вони одразу їдуть у Передєлкіно. І потрапляють на похорон Бориса Пастернака. Тоді був такий знаменитий поїзд-експрес «Красная стрела». Тож дорога зайняла зовсім мало часу. Але де він опинився, Семан зрозумів тільки тоді, коли прибув на місце.
Про те, яка атмосфера панувала в родині Семана, свідчить хоча б така зворушлива деталь – малюнок його дружини Катерини. На ньому зображений Ичі, який (ви можете собі це уявити?) робить кілька зовсім простих фізичних вправ. Угорі – заклик-благання дружини: «Бодай 5 хвилин, але щодня». Кумедний малюнок дуже потішив Ичі, але щодо фізкультури його успіхи були набагато скромнішими, ніж у мистецтві. Він навіть випадково на звороті почав писати листа своєму синові Цезарю.
А взагалі всі ці спомини давно вже просяться стати книжкою. І там би так само, як у його квартирі, кожна дрібничка нагадувала про такого неакадемічного Семана.
Мар’яна НЕЙМЕТІ, газета “Новини Закарпаття”
