Влітку в селі Теребля, що на Тячівщині, – благодатна пора. У сонячну погоду можна купатися в однойменній ріці або в солоних озерах.Засмага тут навіть краща, ніж після морських курортів.
Можна гарно відпочити в рекреаційно-курортній зоні «Едем» чи хоч щодня ходити в ліс за грибами. З іншого боку, літо – гаряча пора, бо люди тут працюють у поті чола, щоб мати взимку, що їсти.
Село справді мальовниче, аж перехоплює дух від його казкової природи. Довкруж опоясане короною стрімких гір. Воно – як музей! Бо, незважаючи на урбанізацію, під небом Тереблі «живуть» старі глиняні та дерев’яні хати. До райцентру звідси 18 кілометрів, а до Буштина – всього 10. Через село проходить шосейна дорога Буштино – Синевир. Вперше згадується в письмових пам’ятках 1389 року. За однією з версій, заснували Тереблю олександрійці. Хоча існує декілька легенд. А назва села походить від тутешньої ріки за однією легендою, а за іншою – від прізвища перших поселенців. З роками людей тут більшає. Нині одна з частин села називається Селищем. А та, де люди жили найдавніше – Староселиця, а ще є – Новоселиця.
У середньовіччя в районі озер у Тереблі добували сіль у шахтах, які належали Угорській державі, королям і феодалам-дворянам. Про наявність безмежних соляних багатств свідчать і бурові розвідки, що проводилися в 50-х роках ХХ ст. не тільки навколо села, а й на території присадибних ділянок у самому центрі. Тоді буровики всюди шукали нафту, а знаходили сіль, мінеральні та термальні води. Тепер тут зробили ванни для лікування опорно-рухового апарату, радикуліту та шкірних захворювань.
У середні віки Тячівщина належала до Угорщини, а населення працювало на угорських феодалів. Воно брало участь у повстанні під керівництвом Дєрдя Дожі, яке придушили королівські війська, а селян змусили сплачувати данину. Всі землі підкорялися Хустському замку, в якому розмістили військо угорських королів. Солдати забирали зерно, худобу, сіно, одяг. Кравці й шевці всієї округи змушені були безкоштовно працювати на військо.
На початку XVIII століття тереблянці разом із іншими навколишніми селами брали участь у національно-визвольній війні угорського народу проти королівської династії Габсбургів. Життя було тяжким, як і всюди в ті часи. Основне заняття – сільське господарство. Система обробітку була двопільною. Із зернових культур здебільшого вирощували жито, кукурудзу, овес, ячмінь. Господарства часто потерпали від повеней і посух, врожаї були дуже низькими. У селі ще жили бокораші, котрі сплавляли ліс по річці Тереблі. Також візники, кравці, шевці, гончарі, про що свідчать експонати музею. Шили народний одяг із домотканого полотна, взувалися в постоли. Більша частина населення бідувала. Так, дроворуб, який продав дрова, за денний заробіток міг купити 0,91 кг хліба, або півфунта топленого масла, а жнець – 1,36 кг проса, 0,45 кг сала. Теребля, як і інші селища, користувалася правом самоврядування. Сільський староста, якого обирали з заможних людей – ґазд, – мав свою печатку із зображенням орла, вирішував різні питання тереблян самостійно або разом із судом, котрий захищав інтереси багатих і церкви.
Важкий соціальний гніт, недоїдання й відсутність належної охорони здоров’я викликали часті й важкі захворювання на холеру, чуму тощо. У ті роки й зародилося свято Корела в Дулові, яке відзначають і донині. Всі йдуть до церкви й цього дня не працюють.
Колись у центрі Тереблі цвіли сакури, буяли закосичені клумби, за якими доглядали учні школи, яка знаходиться в центрі села у старих чеських будинках. Кажуть, що це колишня жандармерія. Були роки, коли вчилися в старій попівській фарі.
Це, мабуть, єдине закарпатське село, де люди дозволили зруйнувати греко-католицьку церкву. Старожили пригадують, що її не могли знести два трактори, бо була зведена з вапняку і яєць. Уявіть скільки їх пішло на будівництво! Та все ж таки у 1965 році церкву знищили. А старезні липи, що росли біля неї, зрубали. Не обійшлося й без цікавих знахідок: у підвалі церкви виявили могилу з померлим священиком. Хрест і золоті речі вкрали. Іконостас теж зник. На території двора знесли 23 хрести, а могили зрівняли з землею. Згодом на її місці побудували сільську раду.
У селі на той час, як кажуть тереблянці, були буфет, чайна, «жілізний бовт». Весілля справляли у вівторок і четвер. І дуже рідко в суботу. Не знаю, чи тепер у центрі стоїть гучномовець – пережиток радянщини. Востаннє, коли була тут на Великдень, не звернула на це увагу. Село дуже віруюче. Тут мирно живуть і спілкуються суботники, єговісти, баптисти та православні московського патріархату. У 1903 році мешкали й 102 євреї. Найпоширенішими прізвищами на той час були Гершко, Пінчо, Мотя, Вайе. Вони говорили діалектною говіркою, до всіх ставилися привітно. Але шанували власні традиції. Працювали продавцями, млинарями, шили топанки.
Натомість корінні прізвища у селі – Антал, Даруда, Несух, Куцина, Янчій, Коршинський, Гусак, Роман.
Важко собі уявити, аби така масштабна Теребля залишилася без торговиці. Тому понеділок – базарний день, за умови, якщо не припадає релігійне свято. Сюди приїжджають підприємці з усієї Тячівщини й не тільки. Тут можна купити все: від продуктів харчування, одягу до запчастин і меблів. Продають і курей, і гусей. А гриби в тутешніх хащах ростуть великі. На тихе полювання не ходять лише ліниві. Але приїжджі легко можуть загубитися й перейти, не дай, Боже, на румунський бік. Направду, гори важкі, бо коли шукаєш гриби, почуваєшся скелелазом. Та й комарі тут воістину «гамішні». Я один раз була. Більше не хочу.
А ще село без магазину не село. У Тереблі лише на центральній вулиці їх кілька поряд, і товар продається успішно в кожному. Така ж ситуація з аптеками та кав’ярнями.
Славиться Теребля стоматологами. Скільки їх уже? Їй Богу, не злічити. Відтак найпопулярніша професія – лікар. І не дивно, адже село має поліклініку, лікарню та пологовий будинок. Лікарня обслуговує навколишні села Чумальово, Кричово, Дулово, Колодне. До речі, ця земля народила поета Патруса-Карпатського. І нині тут є чимало поетів, художників, різьбярів. Навіть кандидати медичних наук і професори. Звідси родом і Володимир Чопик – відомий учений, ботанік.
У давнину за селом були солекопальні. Але в 30 – 40 роках минулого століття шахти провалилися. На їхньому місці утворилися солоні озера. В урочищах Верхньому і Нижньому Розсолі їх чимало. Вода в них біла й густа, як масло. Є й мінеральні озера. Буркут, як кажуть селяни. Були підприємливі претенденти, котрі хотіли їх приватизувати і створити зони відпочинку. Хтось навіть хотів поруч побудувати собі дачу. Але село виступило проти.
До речі, Теребля славиться також і своїми унікальними термальними водами. Це – комора мінералів і йоду, має великий вміст солі. Вода на поверхні прогрівається до 89 градусів. Селяни мріють на базі цих термальних вод зробити рекреаційну зону європейського значення, але потрібні серйозні інвестиції. Можна було б зробити й відкриті басейни, або навіть… парники. В такому разі воду треба використовувати через замкнутий цикл. Виявляється, що легше зробити замкнутий цикл, ніж очисні споруди.
Ще за радянських часів тут успішно працював лікувальний санаторій-профілакторій «Теребля» всесоюзного значення. Але за останні десятиріччя від нього лишилися одна назва і спогади. Сама споруда виглядає жахливо. Знищили навіть фундамент. Люди розікрали арматуру, столярку. Оздоровниця з усією інфраструктурою перетворилася в суцільну руїну, територія навколо заросла чагарниками, дорога розбита. Виявляється, ще у 2000-му санаторій продали за смішну ціну – 150 тисяч гривень. Натомість справжня загальна вартість у той час – від 10 і більше мільйонів гривень. Тридцять років тому тут працювало 250 висококваліфікованих медичних спеціалістів. Упродовж року оздоровчий курс проходило 18 тисяч чоловік. Звісно, що були спроби підняти об’єкт із руїн.
Знайшлися німецько-австрійські інвестори, котрі хотіли його викупити за мільйон доларів. У проекті був і підвісний міст до санаторію. Але плани так і не стали реальністю…
Утім, одні об’єкти занепадають. Інші – приносять прибуток власнику й радість відвідувачам. Місцевий підприємець на порожньому місці зробив «цукерочку» – рекреаційну зону «Едем». Уже роками тут відпочивають не лише тереблянці, а й гості з інших районів та областей. «Едем» розташований за селом, має глибоке озеро, на якому можна поплавати на катамаранах та човнах. Довкруж, на пагорбах – дерев’яні будиночки. За ними – поля, сади, ліси.
Ріка Теребля, без перебільшення, є найчистішою на Закарпатті. Студена, бурхлива, з порогами. У її водах і на берегах чимало білого каміння. Це – затверділа сіль. У ріці водиться форель, яка любить лише чисту воду. Але є одна проблема: ріку сильно засмічують. Щорічно потрібні значні кошти на її (і всіх околиць загалом) очищення, а також серйозні інвестиції на берегові укріплення. Дороги теж бажають кращого.
До речі, кілька років тому в селі збудували так званий «солотвинський квартал». Нараховує він 116 квартир у 8 багатоповерхівках, 17 індивідуальних помешкань садибної забудови. Зведені також сучасні школа й дитсадок. Усе – для тих жителів Солотвина, будинкам яких загрожують провали. На жаль, останні не поспішають переїжджати на нове місце. Кажуть, що в Тереблі в них немає роботи, та й не можуть ніяк відірватися від свого румунського та угорського оточення. Але основна причина – чи не в кожного в Солотвині бізнес. Бо селище ж курортне! Приватні садиби, ресторани, генделики, магазинчики і, звісно, прихватизовані солоні озера.
Квартал облаштований пристойно, для кожної сім’ї біля котеджу – гараж, земельна ділянка. Стіни й горища утеплені ізоляційними матеріалами, всередині ж житла обладнані необхідними побутовими приладами, сантехнікою, електрифіковані, з водопостачанням і каналізацією. Але за відсутністю господарів – це рай для злодіїв…
Маріанна ШУТКО, газета “Новини Закарпаття”
