Український рок-гурт із Мукачева «Rock-H» – учасник багатьох всеукраїнських та європейських фестивалів.Про колектив знають далеко за межами області.
Нові кліпи бурхливо обговорюють у соцмережах, а проект «Загудеме в’єдно в Рокаш-Оркестра» досі згадують не тільки в музичних колах, але усі шанувальники гурту.
Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» фронтмен колективу Віктор ЯНЦО розповів про дитячі уподобання, власні таємниці та творчі плани.
— Пане Вікторе, нині Ви – відома особистість. Але до успіху кожен проходить непростий і довгий шлях. А ким хотілося стати в дитинстві?
— Мої мрії збулися. Я прагнув стати музикантом. Ну і… ще хотів бути космонавтом… але хто тоді цього не хотів…
— Вас, певно, часто питають, як з’явився «Rock–H»? А от як виникла власне ідея такої назви?
— «Rock-H» з’явився у 2008 році. Ми разом із гітаристом Ігорем Рибаром заснували цей гурт. Назву придумав він, жартома сказавши: «Давай, назвемося «Рокаш». І я подумав, що в цьому слові присутній корінь «рок»… та й у Закарпатті слово відоме, отже, назва вийшла жартівлива. Є навіть тост місцевий, який звучить так: «Будьме навхтема врокаши». Та коли ми виставили в Інтернет цю назву, нам зразу прийшов «маячок» із Білорусі. Виявилося, що там така група вже є. Й цікаво, що в них слово має те ж значення, що і в нас. Тоді ми вирішили зробити ребрендинг із кирилиці на латинь і писати назву, як «Rock-H», тим більше, що «rock» – це рок, а H – це сі мажор у музиці чи висота в математиці, тобто, група означає високий рок, або рок у сі мажорі.
— У 2015році у Вас був проект «Загудеме в’єдно в Рокаш-Оркестра». Тоді за допомогою музики вдалося справді об’єднати всю область, відкрити нові імена… Чи плануєте щось подібне проводити в перспективі?
— Я подумав,що можна створити якесь талант-шоу на кшталт «Х-фактору», але щось власне закарпатське, щоб розкрити нові таланти, знайти цікавих людей. Ми звернулися до телекомпанії «М-студіо» і нас підтримали. Цікаво, що взяло участь аж п’ятдесят колективів, а це – майже 300 музикантів. Ми успішно дали два концерти з «Рокаш оркестром», в якому нараховувалося 11 виконавців. Але таку кількість людей досить важко утримувати, тим більше, що географічно музиканти виявилися дуже прокиданими у межах усього Закарпаття. Тож цей проект плавно перейшов у новий, який я зараз продюсую – «Анця», у якому є двоє учасників із того талант-шоу.
— А що це за проект?
— Коли мене питають, на що це схоже, кажу – це закарпатська «Віагра». Багато пісень, написаних «Рокаш оркестром» перейшли до репертуару «Анці». Зараз я досить інтенсивно працюю над цим проектом,практично для «Rock-H» наразі пісні не пишу,натомість формую програму для «Анці».
Спочатку в цьому проекті я грав сам, але потім зрозумів, що для того, аби робити добрий якісний продукт, за ним потрібно спостерігати збоку. Загалом гадаю, в будь-якого музиканта є мрія послухати себе збоку, дізнатися, як саме він звучить на сцені… Адже будь-яка відео зйомка не дасть ефекту справжньої реалістичності.
Отже, я вирішив бути не учасником проекту, а стати художнім керівником і робити аналіз та поправки. І це досить приємна місія, справжня робота музичного продюсера.
— «Rock–H» нещодавно заспівав дуетом із Іваном Поповичем… Перед тим були пісні, записані разом з іншими артистами… Із ким ще хочеться заспівати?
— Дуети завжди виникають спонтанно. Однак… хочеться заспівати зі Святославом Вакарчуком. Вважаю, що це людина, яка заслуговує найвищої поваги. Свого часу він зумів зробити неформат у музиці.
Зараз він настільки доніс до людей цей неформат і став топовим артистом, що відкриває шлях у творчості іншим.
Він працює не за якимось шаблонами, а має власний стиль. Навіть колись він, як і Олег Скрипка, не співав російськомовних пісень… навіть у Росії… і його всі розуміли.
Мене це дуже надихає, адже я принципово не переходжу на літературну українську мову, виконую пісні русинською бесідою і так само хочу, щоб це не заважало сприймати музику широкій публіці.
Що ж стосується дуетів, із якими я співав, вони виникали завжди спонтанно. Це і з Віктором Винником із гурту «Мері», і з Віктором Павліком, і з нашим земляком Іваном Поповичем, і з відомим скрипалем Василем Попадюком, і з Олесею Киричук… Це дуже приємно, адже всі ці люди є надзвичайно талановитими. Співпраця з ними відкрила мені нові горизонти в музиці. Крім того, це дуже цікавий досвід, можливість розширити аудиторію прихильників і незабутній експеримент.
— Ви часто гастролюєте буваєте навіть за кордоном. Як там сприймають нашу музику?
— Прикладом того, як треба пропагувати закарпатську музику за кордоном є «Гудаки» із Нижнього Селища під керівництвом Юргена, який пропагує дійсно місцеву автентичну культуру. При цьому слухачами є не українська діаспора, а представники тих країн, куди вони їдуть із концертами. І це успіх, адже багато топових українських артистів насправді мають вузьку аудиторію слухачів і їм важко вийти на рівень, щоб їх слухали не носії української мови. Назвав би ще гурт «ДахаБраха», який теж непогано це робить. Думаю, мовний бар’єр – це найгірше, що може бути в музиці. Тому її потрібно створити так, щоб цієї перепони не виникало, адже сама по собі музика є інтернаціональною, не потребує перекладу. Тож гадаю, мелодію потрібно робити доступною, правильною, оригінальною. Адже скільки зарубіжних хітів подобається нашим краянам, які не володіють англійською, німецькою чи французькою.
Або для прикладу візьмемо Горана Бреговіча, який представляє малі балканські народи, співає на сербській мові і збирає великі концерти. Або Ніно Катамадзе, яка співає на грузинському діалекті, який уже зник… але її знає весь світ.
— У Вас академічна освіта. Чи згодилася вона Вам у сьогоднішній творчості? Чи допомогла у просуванні колективу?
— Насправді ця освіта трохи заважає.
Нас вчили писати двоголосся, триголосся, різні поліфонічні з’єднання. А в шоу-бізнесі головне – створити мотив, який запам’ятовується. У хітах присутні максимум три акорди. Це було робити найважче. Академічну музику треба писати серйозну, над нею треба працювати кожен день. Рідко, коли когось осінить і він зразу спонтанно напише симфонію. Я теж стараюсь писати музику постійно,кожен день. Так утворюється альбом, а в ньому кожна пісня пов’язана з попередньою. Це як музична сюїта – твір, що складається з багатьох частин.
— Хто з однокурсників ще реалізувався як композитор.
— Академічний композитор рідко стає успішним для широких мас. І в той же час людина, яка не має відповідної освіти зі своїми творами стає доступною для народу. Утім реалізувався як дуже крутий продюсер мій однокурсник, із яким ми разом вчилися у консерваторії. Себе він називає русином, сам він із Сербії . Це – Мілош Елич. Він є клавішником гурту «Океан Ельзи». Ми з ним разом жили в гуртожитку. Його твори надзвичайно сильні. Для мене він – еталон не зацикленості, широкого мислення, таланту. Дратує, коли колеги закидають, що я спопсився і виступаю не в академічному жанрі, мовляв, це несерйозно. Я ж кажу, що якби в часи Моцарта чи Бетховена були електрогітари, барабанні установки, вони б також писали в такому жанрі музику.
— Чи в дитинстві були музиканти, на яких хотілося рівнятися?
— Я фанатів від «Наутіліса Помпіліуса», «Машини времени», «Агати Крісті», ріс на музиці Висоцького.
— А зараз Ви стали прикладом для наслідування серед багатьох дітей і не тільки. Ви були в рейтингу «Топ-100. Впливові люди Закарпаття» від газети «НЕДІЛЯ», Вас знають у різних куточках держави, Ваші пісні підспівують… Як почуватися відомим?
—Я не почуваюся популярним. Насправді я мав можливість іти Мукачевом поруч зі Святославом Вакарчуком. Тож він ховався, закривався кепкою, бо не міг пройти і два метри, його всі переставали. Оце відомість. Хоча за кордоном артисти світового масштабу спокійно ходять вулицями і їх ніхто не дістає. Я ж тішуся з того, що просто роблю ту роботу, яку оцінюють. Мені подобається, що на концерти гурту збирається різновікова категорія: від трьох років до глибокої старості. І це дуже добре, що мені справді вдалося згуртувати слухачів, виконуючи музику, яка до снаги різним поколінням. А першими моїми слухачами завжди є власні діти. Якщо вони підспівують – пісня є справжньою. У дітей немає штампів, стереотипів, вони реагують на все відкритою душею.
— А чи часто співаєте своїм донечкам?
— Я співаю постійно, хоча б тому, що створюю музику.
Вони є свідками народження пісень. А зараз співають уже й самі.
— У них є хист до музики?
— Старша Марічка дуже добре володіє вокалом, у неї вже правильно поставлений голос. Я їй навіть по-доброму заздрю. Адже мене в такому віці не було кому направляти. Менша ж дочка Іванка має тільки три роки, але вже дуже чисто співає.
І це мене радує. Бо ж будь-який батько тішиться здобуткам дітей і хоче, щоб вони продовжили його справу. Але при цьому дитині ніколи не можна нав’язувати свої бажання, щоб не згубити її долю. Я, наприклад, створив колектив «Анця», в якому є троє дівчат… а через років 20 там могли б співати і дочки. Часто є колективи, учасники яких змінюються з поколіннями.
— Розкажіть про себе, як про особистість. Чим любите займатися, які маєте захоплення, де проводите вільний час?
— Подорожувати, якщо чесно, я не люблю. Концертна діяльність і без того змушує багато їздити. І цього цілковито вистачає. А будь-яка інша мандрівка потребує інвестування, я ж краще ці фінанси вкладу у творчість і порадую інших новою роботою. А це людям буде цікавіше, ніж, приміром, моя поїздка в Таїланд. Я ж людина, яка не споживає, а продукує те, що споживають інші, тож не віддавати щось іншим не можу.
А щодо вільного часу… коли мене питають, де працюю, кажу, що ніде, коли питають, де відпочиваю, кажу, що не відпочиваю. Коли людина займається улюбленою справою, то вона не працює жодного дня. Ось так я й живу. Моє хобі переросло у професію і це, як на мене, добре.
— Розкажіть про кліп «Катерина». Його нещодавно саме було презентовано.
— Пісню ми записали з музичним продюсером «Океану Ельзи» Віталієм Телезіним. Приємно, що там писалася й Тіна Кароль. Відгукнулося багато радіостанцій, щоб цей трек взяти в ротацію. А зараз ми зняли кліп, генератором якого є Дмитро Фесенко. Він його придумав, спродюсував. Тож ми разом з дружиною Іриною, адміністратор гурту це втілили в життя. Знімав кліп Андрій Олаг. Що цікаво, якщо пісня була форматом, то кліп став експериментом.
— Часто у піснях Ви піднімаєте актуальні соціальні теми… Що спонукало взятися до використання у творчості такої серйозної тематики?
— Я пишу музику на основі народних текстів. А люди у своїй творчості складали вірші чи пісні про те, що їх хвилювало. Фольклор пронизаний цими тематиками. Це і п’янство, і заробітчанство, і кохання, і любов до дітей. Тож я піднімаю тематику наших пращурів і це природно і це мене чіпляє. Вони – глибокі і їх треба втілювати в сучасне життя.
— Ви згадали про знайомство з Вакарчуком. Що можете про нього сказати, як про товариша, колегу, земляка?
— У 2010 році він написав рецензію про наш колектив і там мені дуже сподобалося те, що він зазначив,що гурт заслугу на те, аби стати відомим. Це надихнуло на нові кроки, на роботу. А потім я дізнався, що він народився в Мукачеві і його бабуся була вчителькою початкових класів у тій школі, у якій я вчився. Згодом ми були разом у його батьківській хаті на вулиці Духновича. І коли я вперше з Вакарчуком зустрівся, навмисне перейшов на русинську бесіду і він мене розумів.
— А які маєте творчі плани на перспективу?
— Не люблю говорити про творчі плани. Мені більше подобається робити констатацію того, що зроблено. Єдине, що й надалі хочу – це писати музику і займатися творчістю.
— Поділіться з нашими читачами якоюсь таємницею чи кумедною історією…
— Я в дитинстві ніколи не любив їсти. А мама постійно залишала мені їжу. Коли ж у хаті було прибирання і відсувалася газова плита, за нею можна було знайти багато цікавого… там був цілий склад недоїдків. Мені досі смішно про це згадувати.
— Щиро дякую за розмову і бажаю Вам творчих успіхів та нових цікавих творчих робіт.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
