Все більше українських студентів обирають навчання в європейських вишах: тоточкавелика кількість стипендіальних та грантових програм дає можливість отримати якісні та конкурентні знання у найпрестижніших університетах Європи. Відомий письменник Андрій Любка після закінчення українського університету також вчився в одному з великих європейський вишів – Варшавському університеті. Андрій люб’язно погодився розповісти “Про Заходу” про досвід вступу, навчання та життя в одному з найбільших навчальних закладів Польщі.
– Як і чому вирішив після навчання в УжНУ вчитися далі закордоном?
– Насправді це була досить довга пауза, і мені було досить важко, тому що проміжок між навчанням, коли я закінчив УжНУ і знову почав вчитися, у мене був 4 роки. Спочатку я поїхав жити в Київ, мені здавалося, що треба робити якусь кар’єру, працювати, заробляти гроші і так далі. В Ужгороді ж цих можливостей не було. У результаті в Києві я прожив свої найгірші два роки і відчув, що це просто марнування часу. Щоб якось втекти з столиці я подався на стипендіальну програму Міністра Культури i Національної Спадщини Республіки Польща “Gaude Polonia”. Вона піврічна, тобто 6 місяців ти там живеш і працюєш над якимось своїм проектом. Я її отримав і поїхав у Варшаву. Вже там на пиві познайомився із сином Юрка Андруховича – Тарасом, який на той час вчився у інституті Східної Європи Варшавського університету і розповів мені, що вони там вивчають, і що це взагалі за інститут.
– І чим особливий цей виш?
– Це дуже специфічна установа – інститут, який виріс “із під землі”. Традиція польського “подзємя” – альтернативної держави часів комунізму. Він був заснований польськими дисидентами. Майже всі старі професори з керівництва нашого інституту, були дисидентами, або жили на еміграції, або сиділи в тюрмах. У 80-х роках вони створили коло людей, які цікавилися Східною Європою, СРСР, але цікавилася правдивою інформацією про те, що там відбувається. І для цього кола вони самі організували лекції про, наприклад, справжню історію України, Середньої Азії, Балкан, тобто про країни комуністичного блоку.
Після того як впав комунізм, вони цей інститут формалізували, аби готувати в Польщі кадри, які могли б працювати з новопосталими, новоствореними незалежними країнами. Пізніше інститут через доволі довгу і складну процедуру інтегрувався у Варшавський університет і існує в такому статусі всі роки незалежності. З якогось часу поляки переросли цю потребу створювати коло сходознавців лише для себе, і, завдяки підтримці прем’єр-міністра, створили стипендію, яка так і називається ‒ “стипендія прем’єр-міністра”. Вона дає тобі власне стипендію і оплачує навчання у цьому інституті.
– Тобто туди можна вступити одразу після закінчення школи?
Це лише магістерка. Тобто ти маєш закінчити університет у себе в країні і потім на два роки можеш вступити в цей інститут, обравши собі керунок. Є Центральна Європа, Балкани, так званий постсовок, Прибалтика і центральна Азія. Перший рік ти вибираєш собі якусь спеціальність, також мусиш вибрати мову регіону, яку вивчатимеш. Я, приміром, вибрав балканістику, і думав, про турецьку чи грецьку мову, але вирішив, що це буде важко і обрав сербську. Також для вступу треба знати польську мову і англійську. Мову, яку ти обрав, вчиш два роки. І паралельно ти вивчаєш все, що стосується цього регіону. Це означаю – всю історію країн. Також якісь такі дивні предмети, наприклад, про основи менталітету: що вони люблять, як складається їх національний пантеон – герої і антигерої, що вони їдять, що у сільської бабки висить на стіні. Вивчаєш конфліктологію і історії нацменшин, інтелектуальне життя, сучасне політичне життя – всі партії аж до того, ким вони фінансуються. Тобто в результаті ти стаєш аналітиком по цьому регіону.
– Загалом хотів вчитися чи власне цей напрямок цікавив?
– Я не дуже хотів вчитися. Тоді це був, здається, 2012-ий рік, у мене вже було 4 книжки, я бачив себе письменником і не бачив себе знову студентом: хтось мені знову буде щось вказувати, треба писати конспекти, кудись ходити (сміється – авт.). Більше того, я уявляв, що це буде як в Ужгороді, тобто як якусь тортуру. Але мене завжди цікавила балканістика, вона мені уявлялася як щось таке, як у фільмах Кустуріци. Тобто це була така гарна нагода. Зокрема і вивчити ще одну мову. І дуже важливою була ця стипендія, бо отримавши її ти ні за що не платиш. Після двох років зароблянь у Києві, я бачив цю нагоду, як унікальну, класну можливість читати і не працювати. Насправді це була така можливість взяти відпустку від життя, від реальних потреб щось робити, кудись бігти і так далі.
– Важко було отримати цю стипендію?
– Ти проходиш конкурс, складний, але реальний. Єдине, що разом з необхідними документами, треба було ще надати рекомендацію. Мені її дав Микола Рябчук (відомий український науковець, перекладач, президент Українського центру міжнародного ПЕН-клубу – авт.) Але загалом, якщо людина розумна, то це не так складно. Під час конкурсу ти проходиш співбесіду польською і англійською. Ми, приміром, говорили про на той час гарячу новину, – націоналіст став президентом Сербії. Його підозрювали у розпалюванні ворожнечі, от ми й обговорювали чому його вибрали, і як це відобразиться на політиці тощо. От я й висловлював свої, на той час досить відсутні думки з цього приводу (сміється – авт.) Ще говорили про причини пересихання Аральського моря, меліорацію, про весь регіон, тобто якісь такі досить загальні речі.
– Потому, як ти вступив, одразу почалося навчання? Не було складно знову братися до навчання?
– Так. Почалося звичайне студентське життя. Складно не було, бо там дуже класні професори, частина яких приїжджає викладати з інших країн. Складно лише було в тому сенсі, що якщо в середньому студент Варшавського університету складає 4 іспити за сесію, то в нас їх було 12. Дуже багато дисциплін. Тому увесь час мусиш щось читати, але я люблю читати, тому це не було проблемою. Єдине, що не я собі формував добірку книг. Тим паче, що в Варшавському університеті просто шикарна бібліотека.
– Як в інституті будувалися стосунки студент-викладач? Сильною була різниця з тим, до чого звик в українському виші?
– Різниця була помітна з самого початку навчання. Приміром, на зустріч за тиждень до початку семестру до нас прийшов директор інституту, дуже шанована в Польщі людина, моральний авторитет. От ми сидимо, чекаємо і, як тільки він зайшов у залу, зразу було видно, хто приїхав із совка: ми, на відміну від поляків, встали при його появі. Директор одразу попросив нас сідати, мовляв, хто я такий, що ви встаєте. І от на такому рівні це все потім і відбувалося: на заняттях питали, перебивали, дискутували з викладачами. Хоча звісно, ні про яке панібратство мова не йде.
– З викладачами можна було товаришувати поза робочим процесом?
– Мені у цьому сенсі пощастило. У нас був викладач, який згодом став моїм науковим керівником, – професор Казімєж Вуйціцький, з ним я власне затоваришував. От коли він до нас прийшов, такий цікавий модний дідок, то дивлюся, я ношу червоні штани, а в нього ще червоніші. Загалом він виглядав, як якийсь хіпстер, жартував, поводився дуже невимушено, частина студентів навіть подумала, що він гей (сміється – авт.) З часом ми з подружилися, я познайомився з його дружино, він приїжджав до мене в Ужгород, разом піднімалися на Піп Іван. А як науковий керівник він мені дуже сподобався, бо не любить формальності. Хоча загалом ніхто нічого там від тебе вимагати не буде, чи за руку водити. Ти полишений сам на себе. Очікується, що ти вчишся сам, приходиш на заняття вже підготовленим до того, аби предметно вести дискусію по темі. Бібліотека – це основа основ. У нас найгірше саме ставлення до студентів. Замість того, аби, якби це пафосно не звучало, надихати студента, тобі дають оцю вікіпедійну інформацію, яку ти згодом будеш мусити повторити. Там більше вчать мислити, дискутувати, відстоювати свою думку, ніж дають інформацію.
– Після навчання ти вирішив повернутися до України, а загалом з твого курсу багато людей повернулося до дому ?
– Ну, я був впевнений, що повернуся в Україну. Але, загалом, повертається не так багато. Багато причин чому так: і відсутність доступності до певного культурного середовища, коли ти сідаєш на потяг чи літак і за лічені години опиняєшся в якомусь європейському науковому центрі, і можливість доступу до інформаційних ресурсів, і реалізація здобутих навиків. Треба створювати відповідне середовище тут, тоді більше людей буде повертатися до дому. Але в будь-якому випадку навчання там – це цікавий досвід.
ЛАРИСА Романюк, “Про Захід”
