Напишу про незвичний випадок нашого часу, ситуацію, яка розчулила мене до сліз і коли я вкотре переконалася, що коли ти щось дуже хочеш, і тобі це треба, то допомагає тобі у цьому Всесвіт, на твоїй дорозі з’являються люди, які допомагають тобі безкорисно.
30 грудня. Перша година дня. Прибуваю потягом до Берегова. Втомлена – у дорозі дві доби. Щойно ступивши на перон, атакують таксисти. Біля кавово-цигаркового кіоску п’ють каву четверо чоловіків. Високого чоловіка з блакитними очима, як мирне літнє небо, питаю, як пройти до автовокзалу.
– На таксі, туди більше нічого не їздить, – каже з гуцульським акцентом. Невдовзі познайомимось. Звати його Василь. Родом з Івано-Франківщини. Одружився з берегівською мадяркою. Подружжя тут і проживає. Народили і виховали двох доньок: одна проживає в Угорщині, друга – в Німеччині.
З’ясовую, що в Берегові міського транспорту нема.
Сивочолий таксист тут як тут:
– Куди вам треба їхати? – допитується.
Називаю село.
– Лише на таксі, туди нічого не їде, то далеко. Сідайте в машину – і їдемо, – бере мою сумку. Наполегливий такий собі дядько.
Кажу, що за декілька хвилин з вокзалу в тому напрямку буде їхати автобус.
– У такий час туди вже нічого не їде, – стоїть на своєму.
Розумію, що для таксиста головним є впіймати клієнта і показати, що він є рятівником, але ж я не серед поля опівночі. І до того села, куди мені треба, не так і далеко – не більше 14 км.
Пан Василь, з яким познайомилися, сприйняв мене за киянку. Можливо тому, що у мене була чимала дорожня сумка, а може тому, що приїхала київським поїздом.
Поїздки – це не тільки розбиті дороги, переповнені та холодні автобуси, поїзди з брудними та погнилими, дірявими вікнами. А і знайомства, нові враження, пригоди. І багато ще чого.– Не думайте про нас погано. Закарпатці завжди раді гостям, ми вас не образимо, допоможемо.
У цю мить до нас підійшов чоловік років 55 з білими вусами у шапці.
– Що таке? – питає.
Пан Василь розповідає йому що і до чого.
– Не проблема. Зараз приїде мій брат, таксист, і він повезе вас, – говорить з виразним угорським акцентом.
Кажу, що таксі, ймовірно, буде коштувати недешево.
– Я заплачу, – відповідає на те.
До таких жестів я ставлюся насторожено. Мою реакцію незнайомець зрозумів:
– Завезе мене додому, а потім повезе вас. Мені треба срочно додому, бо дрова привезуть і треба скласти, – пояснив.
Коли під’їхали червоні «Жигулі», Іштван покликав водія. Запитав його, скільки буде коштувати, аби його повезти додому, а потім мене у таке то село.
– 130 гривень, – таксист назвав свою ціну. Іштван вийняв з внутрішньої кишені пачку грошей (були різні купюри: і десятки, і сотки, і дві п’ятсотки – десь дві тисячі), двохсотгривневу простягнув таксисту. До салону сів з нами ще один чоловік, якого Іштван попросив допомогти йому з дровами.
– Був на чехах, заробив гроші, то для нього 130 гривень не такі великі гроші, – сказав таксист, як висадив Іштвана та його помічника.
Дорогою з таксистом говорили, що не такі мадяри страшні, як їх малюють. Про нашу спільну історію. Про знищені славнозвісні виноградники за часів Горбачова. Про знищений аграрний сектор. Про розбиті дороги. Про перетворення прекрасних будівель у руїни за часів Незалежності. Про те, що зараз, аби вижити, то мусиш крутитися як білка в колесі.
P.S.Того дня я встигла повернутися до Перечина, хоча і пізно ввечері. Досі не знаю, чим керувався Іштван, які були в нього причини для такого благородного вчинку. Звикла казати-бажати: за добрі діла нехай воздаться вам сторицею. Період новорічно-різдвяних свят – час здійснення мрій і бажань. Вірю і дію. Краще робити добрі справи.
Тетяна Грицищук, “Карпатський об’єктив”
