Відверто про те, що побачив та відчув, розповів Ужгородець Олександр Волосянський.
Сьогодні, 21 листопада, визначний день в історії Україні. Цей день – не свято, не привід для радощів та гучних святкувань, заходів чи слів.
21 листопада – річниця початку Революції Гідності, День Гідності і Свободи. Саме у цей день, 4 роки тому, молоді небайдужі люди вийшли на Майдан і відкрили нову сторінку в історії України.
Тисячі українців, серед яких й закарпатці, стали учасниками мирного протесту, а у відповідь отримали холодні ворожі кулі, які одна за одною забирали життя тих, хто мав стати опорою нової України.
Тоді через злочинні накази влади Януковича Україна втратила 98 надій, 98 життів, 98 свідомих людей, які стали Небесною Сотнею, – пише сайт міста Ужгорода.
Біль не вщух, боротьба продовжується, віра у перемогу є…
З нагоди 4-ї річниці Майдану 0312.ua поспілкувався із ужгородцем Олександром Волосянським, який був активним учасником Революції Гідності.
33-річний громадський діяч в інтерв’ю Сайту міста Ужгорода розповів свою історію Майдану, згадав день, коли «Беркут» обстрілював протестувальників і показав щоденну революцію гідності у нашому житті.
“В УЖГОРОДІ МАЙДАН РОЗПОЧАВСЯ ЩЕ ЗАДОВГО ДО ПОДІЙ У КИЄВІ”
«Я давно слідкував за новинами, бо брав участь у громадському житті Ужгорода із 2010 року, – починає розповідь Олександр – Як я вважаю, як вважають люди, які брали участь у Майдані в Ужгороді, у Києві – в Ужгороді Майдан розпочався ще задовго до подій у столиці».
– Коли це сталося?
– Восени 2013-го року на вулиці Годинки й Достоєвського в обласному центрі хотіли забудувати двір. Тоді зібралося багато простих людей, які ночували у палатках на місці події, щоб той двір не забудували. І люди домоглися свого. Друге – це події на площі Народній. Ужгородці протестували проти руйнування архітектурної спадщини міста. І навіть школярі виходили на мітинг проти відміни канікул. Це і були передвісники Майдану в Ужгороді.
– Як розпочався Майдан у Києві?
– Ми усі слідкували, як колишній президент Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію із ЄС. Він на 90% розвернув рух держави. У ту ж ніч декілька моїх друзів, я, на жаль, не зміг бути, вийшли на площу Театральну, де провели «мовчазний протест». Після цього в Ужгороді був мирний мітинг за євроінтеграцію. Люди хотіли переконати тодішнього президента підписати угоду з ЄС. Далі було побиття студентів у Києві. І тоді я вже поїхав на Майдан у Київ…
– Поштовхом до поїздки в Київ стало все-таки побиття студентів?
– Це стало поштовхом до поїздки саме в Київ, бо до того ми намагалися на місці щось організовувати. Щоб Україна знала, що Ужгород – за євроінтеграцію.
“Я БРАВ УЧАСТЬ У ПОМАРАНЧЕВІЙ РЕВОЛЮЦІЇ І ТАМ ВСЕ БУЛО ПО-ІНШОМУ. А ТУТ УЖЕ ВБИВСТВА”
– Із якими думками їхали у столицю? Могли уявити, що мирні акції студентів переростуть у вбивства цивільного населення?
“Небесній Сотні хочу сказати, що я вірю у те, що винні у тих злочинах будуть покарані”
– Цього ніхто не знав, про таке ніхто навіть і не думав. Я брав участь у Помаранчевій революції і там все було по-іншому. Тут уже були вбивства, кров, каліцтва людей, люди зникали… Не думали ми про таке. Ми їхали у Київ з думками переконати владу у тому, що треба покарати тих, хто причетний до побиття студентів. Уже потім ми стояли за відставку Януковича, зняття недоторканості з депутатів.
– На який термін Ви їхали? Це був безстроковий протест?
– Я їхав безстроково. Але у мене є сім’я: дружина, двоє дітей. Однак, я був більше у Києві, ніж вдома. Їхав на тиждень-два у Київ, а потім на декілька днів повертався в Ужгород.
– Як поставились до вашої поїздки на Майдан рідні?
– Близькі ставились дуже цікаво. Коли я хотів їхати, дружина залишила двох дітей вдома, сказала сидіти з ними й нікуди не їхати. Я просто зібрав діток, відвів до її мами у школу. І таким чином лише зумів поїхати. Потім уже якось легше почали ставитись до моєї поїздки, зрозуміли мою позицію.
– Що брали із собою?
– В основному, це речі, які б рятували від холоду. Ми знали, що там холодно, ми не йшли жити у якихось апартаментах, а у палатці на Майдані, на Хрещатику. Там була велика закарпатська палатка. Уже потім, коли проти нас почали застосовувати сльозогінний газ, коли були побиття кийками, коли почали обстрілювати гумовими кулями, то наш арсенал уже змінився. Купляли лижні окуляри, якісь хустинки, респіратори, наколінники, навіть елементи екіпірування з американського футболу.
– Як можете максимально лаконічно описати перші емоції, коли побачили Майдан?
– Я був шокований. Я був шокований масштабністю протесту людей.
– Це надихало?
– Це максимально надихало. Була віра. Єдине, коли десь Майдан трохи «видихався», влада замість того, щоб йти назустріч, робила чергові помилки. Однак, у результаті, це навіть більше заохочувало людей йти до кінця.
“ІНКОЛИ ПРОСТО ЗНИКАЛИ ЛЮДИ. ЦЕ ДІЯЛИ “ТІТУШКИ” ІПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ”
– Чи було небезпечно поза Майданом?
– Особисто у мене таких неприємностей не було, однак таке і справді траплялося у інших. Бували такі випадки, що треба було виходити за межі Майдану. Наприклад, піти якийсь спальник докупити, піти на квартиру до киян, які давали просто можливість помитися. Був страх. Ми навіть переодягалися в одяг, від якого не тхнуло димом від спалених шин, одягалися у щось більш цивільне. Інколи просто зникали люди. Це діяли «тітушки» і правоохоронні органи.
– Опишіть будній день на Майдані.
– Почну з того, що Майдан був поділений на сотні. Ми були закарпатською підсотнею 7-ї сотні Майдану. Хто хотів у нашій палатці проживати, мав щось робити. Тобто не просто прийти, спати, їсти і нічого не робити. Це мала бути якась трудова повинність: чи дрова колоти, чи приносити ще щось, чи чергувати або десь ходити на барикади. Ми завжди мали роботу.
“БІЖИТЬ БІЛЯ МЕНЕ ЧОЛОВІК І В ОДИН МОМЕНТ У НЬОГО – КУЛЯ МІЖ БРОВАМИ”
– Яким було меню майданівця?
– У харчуванні не було недостатку. Дуже багато простих киян приносили їжу і підгодовували майданівців. Наша палатка знаходилася недалеко від виходу із Майдану, а кияни, коли приходили, то відвідували перші 2-3 палатки і залишали там їжу. Навіть кошти у скриньку давали, гаряче приносили. Також було багато військових польових кухонь.
– Чи були якісь передчуття щодо майбутніх обстрілів?
О 8-й ранку нас розбудив товариш, бо ми були після нічної варти. Покликав нас і каже: «Йдемо, бо щось «Беркут» задумав»
– Не було. Передчуття не було. Це сталось 20 лютого. Я там був. О 8-й ранку нас розбудив товариш, бо ми були після нічної варти. Покликав нас і каже: «Йдемо, бо щось «Беркут» задумав». От ми й пішли. Хлопчина нам сказав йти до стели Незалежності, там для нас було місце. Ми пішли туди і все… Побачили, що у якийсь момент почало каміння летіти у «беркутівців». «Беркут» почав тікати, і тоді всі на якомусь піднесенні побігли. Тоді просто почали падати мертві люди біля Жовтневого. Біжить біля мене чоловік і в один момент у нього – куля між бровами. І лежить уже мертвий, кров фонтаном. Ми його підібрали, віднесли до сцени. Більше десятка чоловік ми так відносили.
– Що відчували, спостерігаючи за тим, що відбувалось?
– У той момент нічого не відчувалося, це був шок. Ми просто намагалися допомогти людям, які уже постраждали, які отримали поранення, чи були вбиті.
– Що робили, коли емоції вщухли і все відносно заспокоїлось?
– Ми думали про те, що робити далі… Це питання постійно поставало. Був такий момент, що якісь такі собі «майданівці», які були підконтрольні якимось іншим людям, не пускали інших людей за рубежі Майдану, які хотіли піти у наступ до Верховної Ради. Вони боялися, щоб прості люди просто не захопили владу.
– Була ненависть?
– До тих, хто віддавав злочинні накази. Це відчуття ненависті було імпульсивне. Потім приходило розуміння того, що ми намагаємося побудувати європейську правову державу. Тому додалася ще одна вимога майданівців: якісне розслідування вбивств і притягнення винних до відповідальності.
– Навіть після загибелі Небесної Сотні знаходяться ті, які шукають «зраду». Мовляв, за що помирали?
– Багато людей навіть мені дорікає. Кажуть, там люди помирали, а це призвело до падіння валюти, економіки, нагадують про Донбас, Луганщину та Крим, які тимчасово окуповані. Але у мене є така думка, що ця зараза, це мислення таке російсько-спрямоване, воно проникло у голову цих людей не у один момент. Воно проникало у голови людей протягом тривалого часу. Тож, якби Майдан не стався не зламі 2013-2014 років, то це російське мислення по-тихому продовжувало б проникати у свідомість людей. І хтозна, може, у такому випадку Росія могла б добратись не лише до Донбасу, а й, скажімо, щонайменше до Дніпра.
– Чи був у Вас зв’язок із рідними під час найважчих періодів Революції Гідності?
– Був. Однак, у найбільш гострі піки протистояння, зв’язок могли блокувати. Часто передавали звістки через журналістів, щоб закарпатці знали, що мають своє представництво на Майдані.
– Усвідомлювали, що ваше життя під загрозою?
– Натхнення йти вперед переборювало все. Ми усвідомлювали, що здаватись не можна! Тоді б Україну просто розтоптали, розграбували, розвалили.
– Що розкажете своїм внукам про Майдан?
– Сказав би, що ми основних цілей все-таки домоглися. Покажу їм гільзи, з яких стріляли по нам. Вони у мене вдома є. Свої речі з Майдану я віддав у краєзнавчий музей. Буде що розказати. Якби я знав до чого це все призведе і повернувся назад, то зробив все так само.
– Завтра 4-та річниця Революції Гідності (дата запису інтерв’ю – 20.11.17 – авт.). Скажіть декілька слів своїм побратимам по Майдану та рідним загиблих.
– Побратимам хочу сказати, щоб не розчаровувались у тих подіях. Кожен своїми вчинками, розмовами робить свою невеличку Революцію Гідності. І якщо ми робитимемо це щодня, то наша держава стане кращою. А Небесній Сотні хочу сказати, що я вірю у те, що винні у тих злочинах будуть покарані.
