В суботньому номері “Новин Закарпаття” писали, що з 1 вересня діти з інтелектуальними порушеннями зможуть отримувати освітні послуги з урахуванням своїх можливостей у звичайних ЗОШ.
Бо інклюзивна освіта буде невід’ємною складовою нової української школи.
Чому нині слово «інклюзія» стало модним? Де правильно треба ставити наголос у ньому? Відповім: наголос треба ставити на дітях із особливими потребами. Бо інклюзія – це шанс для них на нормальне життя, тобто включення їх у наш жорстокий соціум здорових людей. Завдяки інклюзії станемо доброзичливішими до них. І зрозуміємо, що не тільки ми одні живемо на світі. Бо він належить не сильним, а добрим і милосердним.
«Синочку, відійди від цього хлопчика. Я ж просила тебе. Ну, будь ласка, хіба ж не бачиш, що він не такий, як ти», – неприємну розмову з п’ятирічним сином вела молода мама на дитячому майданчику. Я не підслуховувала. Просто жіночка дуже голосно повчала, з ким її Сашко має дружити. Навіть уваги не звернула на маму сонячного хлопчика, котрій неприємно й боляче слухати таке. Так, Макс народився з хворобою Дауна. Але ж дітей не вибирають. «Я вже звикла до насмішок над сином, – каже Катя, а в очах бринять сльози. – Ну якщо в мене така дитина, то мені не виходити гуляти з нею? Закрити в чотирьох стінах? Я так само люблю свого сина, як і та розлючена жінка».
І тут я задумалася: чому батьки здорових дітей (на щастя, не всі) так агресивно сприймають хворих чужих? І як покращити ставлення суспільства до сприйняття людей із особливими потребами? Бо між тим, що маємо в реальності, і тим, що є в сухій статистиці на папері, – безодня. До речі, днями в Україні провели національне дослідження ставлення суспільства до дітей із уразливих груп. Цифри кажуть: кожна друга людина вважає, що українське суспільство толерантно ставиться до дітей із інвалідністю. Терпимість до тих, які живуть із ВІЛ, або безпритульних оцінюється в 30%.
А от рівень готовності прийняти у своє близьке оточення малечу з уразливих груп вкрай низький: лише 13% по відношенню до дітей із інвалідністю, 10% – до позбавлених батьківського піклування, 8% – до безпритульних, 3% – із діагнозом ВІЛ. За даними дослідження, третина респондентів вважає, що в сім’ї інвалід не може отримати достатній догляд, краще з цим впораються у спеціалізованому дитячому будинку.
Багато сімей із такими дітьми стикаються з труднощами в забезпеченні їх належного догляду через відсутність необхідних послуг та підтримки. Коли система соціального захисту не працює, діти часто втрачають свої сім’ї. Тому вкрай важливо, щоб громади та уряд вживали заходи для розвитку в Україні інклюзивного середовища для найбільш вразливих.
Але треба глянути правді у вічі: в Україні нема інклюзії. Замість неї маємо дискримінацію. Далеко йти не буду з прикладами. Кілька років тому в Ужгороді біля важливих установ зробили пандуси. Але чи зручні вони? Я не бачила, щоб ними користувалися. Люди з особливими потребами в супермаркети та аптеки не часто ходять. А чи обладнані пандусами під’їзди та сходи багатоповерхівок? Ні! Пригадую, на «плюсах» був сюжет, як у київській хрущовці встановили пандус. Так він виявився крутіший, ніж американські гірки. По ньому проїхати – все одно, що свідомо скоїти самогубство…
А покажіть мені в обласному центрі бодай один ігровий майданчик, пристосований для особливих дітей… Отож! Але цьогоріч інклюзія прийшла в українську школу. Підтримую, адже треба з чогось починати. Бо дорогу здолає той, хто йде. Хай спершу будуть синці чи гливкі млинці. Зате з кожним роком, аналізуючи помилки, а вони, звісно, будуть, ми зможемо допомогти …самим собі. Не повірите: допомагаючи слабшим – ми допомагаємо собі. Довелося поспілкуватися на цю тему з декотрими вчителями. Пробачте, але в багатьох із них «совкове» мислення. Мені сказали, що здорові діти не сприйматимуть особливих. Та ще й лякатимуться їх, і битимуть. Цими аргументами мене вдарили під дих. Схоже, деякі вчителі не готові сприймати інклюзивних дітей у школі. Може, це їм страшно?
Відтак маю запитання: чи є серед нас діти з особливими потребами? Що кожен із нас про них знає? Чого вони потребують? А чи знаєте ви, що інклюзивну освіту в українські школи мали запровадити в далекому 2000-му. Сімнадцять років пройшло, але для маленьких міст, сіл, районів ці питання й сьогодні є новими і необговореними. Сумно, бо й нині про це воліють не говорити, бо в освіті є пріоритетом туалети, їдальні, тендери на харчування, що дійсно важливо, але треба акцентувати й на потребах різних дітей, а тим паче – дітей особливих: їхній соціалізації, системі навчання, транспортуванні.
Нагадаємо, що 27 травня 2017-го були внесені зміни в Закон України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб із особливими потребами до освітніх послуг.
І знову камінь спотикання – батьки таких дітей бояться віддавати їх дітей до загальної школи, особливо в селах чи райцентрах. Аргументують це тим, що їх доньок і синів не так сприймають: насміхаються учні, та й учителі не завжди знають, що з ними робити. Важливий пункт – добирання до школи, далі – пандуси в самих закладах не відповідають вимогам, та й інші побутові умови теж. На жаль, чимало батьків уже мають негативний досвід, тому й кажуть, що права таких дітей як порушувалися, так і продовжують порушуватися.
У підсумку маємо суцільні дефіцити, забуваючи про те, що діти з інвалідністю – хороші друзі, старанні учні, дуже талановиті. Треба просто прийняти їх, адже вони не винні, що саме такими народилися на світ. Важлива роль в інклюзивному процесі належить учителю. Тобто, він мусить підготувати однокласників до того, що поруч навчатиметься учень із особливими освітніми проблемами. Створити демократичне середовище, налагоджувати між учнями дружні стосунки. Привчати здорових допомагати одноліткам із особливими потребами. Присікати зневажливе ставлення до них. Можливо, доведеться вивчити спеціальну медичну та педагогічну літературу. Також ознайомитися з сучасними педагогічними підходами і методиками, які застосовуються у спеціальних школах під час навчання дітей із легкою розумовою відсталістю.
На кожну таку дитину необхідно скласти індивідуальний навчальний план (враховуючи складність дефекту). Знаючи специфічні особливості, коригувати їх і враховувати в процесі навчання. Матеріал треба подавати невеликими «дозами» і звертати увагу на багаторазове повторення вивченого. Застосовувати дидактичні ігри, і лише після засвоєння цього матеріалу давати складніший.
Вчитель мусить уміти підтримувати в дитини впевненість у своїх силах, прагнення до пізнавальної діяльності; запобігати різним змінам у психічній діяльності, поведінці й загальному стані та адекватно реагувати на них. Бо інклюзивне навчання – це навчання учнів із особливими потребами вводячи їх до загального освітнього середовища. Воно базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання.
Проведені фахівцями соціально-психологічні дослідження підтверджують переваги інклюзивної освіти, а саме: такі програми надають можливість учням із вадами отримувати такий соціальний досвід, як і їхні здорові товариші. Спільне навчання стає корисним і для останніх, оскільки вони з раннього віку стають чутливими та толерантними до потреб інших, у них з’являється вища соціальна відповідальність, більша впевненість у собі. Всі діти в системі інклюзивної освіти отримують досвід того, що кожна людина може долати труднощі й перешкоди і, таким чином, досягати значних успіхів.
В освітньому закладі має домінувати не жаль до такої дитини, а турбота і ставлення до неї як до рівноправного члена колективу.
Психологічна та соціально-педагогічна робота з «особливою» дитиною має спрямовуватися на досягнення головної мети – підготувати її до самостійного життя. Але потрібно слідкувати, щоб допомога та підтримка під час навчання не перевищувала необхідну, інакше дитина стане занадто залежною від неї.
Підготувала
Маріанна ШУТКО, газета “Новини Закарпаття”
