cikavo.net
Микола Васильович Гоголь (Яновський) має древо роду розлоге, витіювате і вельми шляхетне. Серед його предків- славні гетьмани Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Іван Скоропадський; подільський полковник, а згодом і гетьман Правобережної України Євстафій (Остап) Гоголь – до речі, саме він став прообразом Тараса Бульби з одноменної повісті; козацькі старшини Лизогуби, Забіли, Палії, Трощинські, Танські та Косяровські.
В одних джерелах «за новим стилем» подибуємо дату народження Гоголя – 31
березня, в інших – 1 квітня. Гаразд, рахуємо за «старим»: Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року на Полтавщині, у містечку Великі Сорочинці, в гарній і талановитій українській родині. Маму Гоголя, Марію Іванівну (з дому Косяровську) видали заміж, коли їй ледь виповнилося 14 років; наречений був удвічі за неї старший. Гоголі народили у шлюбі дванадцятеро дітей, із яких вижили тільки троє – Микола та три його сестрички. Коли після пологів померли перші двоє дітей, подружжя переїхало до Сорочинців, де Марія, вже будучи при надії, годинами стояла у Свято-Преображенській церкві перед іконою Миколи-чудотворця, благаючи зберегти дитя. Тож як хлопчик народився і лишився жити, його охрестили Миколою.
Марія Іванівна, слід сказати, по батьковій лінії походила зі священиків і була надзвичайно побожною, тож свою велику віру передала синові.
Дід Гоголя по батькові, Панас Дем’янович, дістав дворянську грамоту 1792р. і став називатися «Гоголь-Яновський» (сам письменник говорив, що прізвище «Яновський» — «вигадка поляків» і його цурався). Батько Василь Панасович залишив цей світ рано – коли синові ледь виповнилося 15. Одначе, прекрасний оповідач, актор, автор п’єс для домашнього театру українською мовою, -вочевидь, встиг передати синові палку любов до театру. І, звичайно, величезний вплив на внутрішній світ майбутнього пиьменника справила українська пісня, яка лунала завше й зусібіч. Особливо прищеплювала хлопцеві любов до української пісні його бабуся Тетяна Семенівна, мамина мама – та, що походила з Мазеп. «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!», — напише якось Гоголь. Згодом він починає збирати українські народні пісні та прислів’я, матеріали для українсько-російського словника.
Навчався майбутній письменник у Полтавському повітовому училищі, Ніжинській гімназії вищих наук. До речі, саме на сцені гімназійного театру він уперше виступив як актор і режисер-постановник (вистави «Едіп в Афінах», «Урок дочкам» та інші). Грав на сцені й сам: один із його товаришів, Іван Пащенко, згодом напише, що «Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».
У гімназії Гоголь зажив слави неабиякого дотепника. То чудернацьку говірку вигадає, до всіх слів чіпляючи зменшувальне «оночки» — «писатоночки», наприклад, замість «писати».То своїм приятелям роздасть прізвиська за іменами французьких письменників: «Бальзак», «Гюго», обидва «Дюма», ба навіть «Софія Ге»…
У гімназії Гоголя вельми цікавили українські історія, звичаї, народна творчість. Ходив ніжинськими базарами, наслухав живу мову, записував фрази, а то й цілі сценки, уважно придивлялвся до колоритних українців та українок, які згодом стануть персонажами його творів.
Тут, у Ніжині, Гоголь написав свої перші твори – драматичні, сатиричні, поему «Ганс Кюхельгартен», низку віршів. Оприлюднив їх у рукописних журналалах. Із юнацьким запалом присягає присвятити себе служінню добру і справделивості: «Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага».
1828р. Микола Гоголь їде до Петербурга. Щоб якось прожити, служить чиновником у Департаменті уділів.
1829р. в журналі «Отечественные записки» вийшла друком густо замішана на українському колориті повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала» — перша з майбутнього циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Сприйнята була схвально.
Наприкінці 1833р. Гоголь подає клопотання про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Свого друга й земляка, професора і майбутнього ректора цього славетного вишу, М.Максимовича, незавдовго до цього умовляє:«Киньте, справді, кацапію та їдьте на гетьманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо до Києва!.. До давнього, до прекрасного Києва! Він наш, він не їхній, чи не так?»
І ще з одного листа до Максимовича: «До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої…»
Хто знає, як склалася би особиста і творча доля Миколи Гоголя, якби випало йому викладати у Київському унверситеті? Втім працювати довелося у Санкт-Петербурзькому, на кафедрі історії. Щоправда, недовго: за якийся час полишає професорську діяльність і поринає у світ драматургії.
«Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв’язаний заєць…», — пише в цей час Гоголь. Проте гумор його «Женитьби», та, власне, й певною мірою «Ревизора» (18836р.) важко назвати аж надто дошкульними. Проте «Ревізор» петербурзькій публіці став не до шмиги: надто впізнавальні образи. От і сам цар-батечко Микола I після прем’єрної вистави зауважив: «Ну й п’єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»
Невдовзі Гоголь рушає за кордон: Франція, Італія, Німеччина, Швейцарія. Починає працювати над поемою-романом «Мертві душі» (перший том виходить друком у 1842р.) Починається конфлікт Гоголя з російським суспільством: письменникові закидають «нелюбов» до Росії, «протиставлення» мальовничої, прекрасної, мелодійної України – брудній, сірій, «суконній» Росії. Російський критик і публіцист, слов’янофіл Костянтин Аксаков якось поділився з Гоголем враженнями читацтва від його «Мертвих душ»: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»…
У другому томі Гоголь намагається (надсилу?) «виправитися», показати Росію та російську людину позитивно, заледве не ідеально, однак, вочевидь, нежиттєвість створюваних образів безмежно гнітить письменника: тричі друга частина поеми-романа опиняється з волі автора у вогні.
1848р. Гоголь повернувся до Росії. Посилено працював над другим томом «Мертвих душ», однак, здається, праця була рокована: автор спалив рукописа. Принаймні, такою є офіційна версія, а самого рукописа так і не знайдено.
Невдовзі письменник вельми занепав духом: з’явилися дивні страхи, став часто плакати, годинами сидів у кріслі й пошепки молився.
За тиждень до початку Великого посту Гоголь починає ревно говіти. Від 5 лютого не їсть майже нічого. Зачиняється вдома, нікуди не виїжджає, нікого не приймає. Поривається через графа А.Толстого передати рукописи митрополитові Московському Філарету, але граф відмовляється. За свідченнями очевидців, о 3:00 ночі з 11 на 12 (з 23 на 24) лютого 1852р. Гоголь будить слугу Семена, велить відчинити пічні засувки і принести з шафи портфель. Виймає в’язку зошитів і жбурляє у вогонь.
18 лютого Гоголь зовсім перестає їсти і не підводиться з ліжка. Увечері 20 лютого впадає у безпам’ятство. На ранок 21 лютого помирає…
По смерті Гоголя виявилося, що письменник вів вельми бідне життя: одяг був геть зношений, а особистих речей загалом назбиралося на 43 рублі 88 копійок. Мало не три тисячі рублів, які зберігались у С.Шевирьова, той мав доручення від покійного передати нужденним студентам Московського університету.
Мало не 80 років раз-по-раз виринала версія поховання Гоголя у стані летаргійного сну. Було щось на цю тему в мемуариста В.Лідіна (Гомберга). Не встояв і поет Андрєй Вознесенський:«Вскройте гроб И застыньте в снегу. Гоголь, скорчась лежит на боку. Вросший ноготь Подкладку порвал сапогу»… Насправді ж, коли у травні 1931р. ліквідували частину некрополя біля Данилова монастиря й М.В.Гоголя перепоховали, нічого незвичайного задокументовано не було.
А от погляди Гоголя на українські мову й літературу зазнали дивної трансформації. Якщо свого часу він захоплювався мовою й піснею своїх земляків, то згодом не раз висловлювався про українську літературу зневажливо, говорив, що українці мають писати лише російською. Більше того, на його думку, й поляки, й чехи, і серби, та й усі інші слов’яни мають також писати тільки російською. Говорив, що любить Тараса Шевченка як земляка та обдарованого художника, однак негативно ставився до його поетичної творчості – через українську мову та ще, мовляв, через те, що в ній, у творчості — «дьогтю… більше, ніж самої поезії». Перед тим, якщо пам’ятаєте (листи до М.Максимовича) називає українську «нашою мовою», тобто вважає її рідною.
«Жахливе нерозуміння Гоголя можна пояснити…тільки одним: за природою свого духу і творчості він був чужий для великоруської літератури», — як сказав сучасник Гоголя, громадський діяч і меценат А. Перетц.
Роздвоєність Гоголя просто кричала про себе. Її не могли не помітити меткі радянські «літературознавці», які надсилу намагалися зліпити з його трагедії заледве не фетиш: «Син українського народу, великий російський письменник», чия творчість – «приклад єднання російської і української культур, скріпленого у віках спільною долею, самою історією двох братніх народів».
Як воно – бути й почуватися сином одного народу, а говорити й писати – мовою іншого? А може, думаю я собі, це туга за тим несказаним – власним – словом «нашою мовою», за тими ненаписаними — українськими — творами, якими би пишався?
Тяжко жити в чужому краю. Тяжко говорити ціле життя чужою мовою. Скільки б не вивчав її, не практикував, як би не вдосконалював – а не заграє вона, не заіскриться всіма барвами, як чисте джерело під сонячним промінням, бо не стала вона твоєю душею. Хіба що там і тоді, де й коли говориш, а надто – пишеш — про рідний край, український… Одвічна українська роздвоєність, розчахнутість – чи нам сього не знати?..
А тим часом – ось уже мало не двісті літ плине й плине, полонить і зачаровує українська ритмомелодика, що вперто й відважно проростає з неукраїнської мови: «Чуден Днепр при тихой погоде…Синий, синий, ходит он плавным разливом и середь ночи, как середь дня; виден за столько вдаль, за сколько видеть может человечье око. Нежась и прижимаясь ближе к берегам от ночного холода, дает он по себе серебряную струю; и она вспыхивает, будто полоса дамасской сабли; а он, синий, снова заснул. Чуден и тогда Днепр, и нет реки, равной ему в мире!..»
Олена Бондаренко
